Про «ХТОСЯ» і безіменні формулювання
«Я б був вдячний, якби хтось накормив мене обідом», – почула оце від мужа мого. Так ще й трохи з викликом як наче. ХТОСЬ. А цікаво, хто б?.. хто цей Хтось?..
Таких прикладів, як ото про Хтося – безліч. Скільки в нас вже вікна не милиСЯ?.. «-СЯ» (Самі себе не мили давно, тобто).
Треба би було в шафі прибрати! (Треба. Невідомо кому. Може й нікому. Би. Умовна форма. Чи то треба, чи то ні)
Ці безликі, деперсоналізовані слова – чи прохання, чи накази, чи просто повітря порухати – це що?
Радимо також прочитати: Як встановити особисті кордони і що робити, якщо їх порушують?
Коли слова не звучать як прохання
А багато що може бути.
Як варіант – пасивна агресія. Коли це вона? Коли дію чекають від вас, але сказати напряму чомусь гордість не дозволяє. (Ну, хіба перше речення в пості – не про неї?
Окрім мене. в кухні дитина. Дитина ще не так щоб перше-друге-компот робить. Ми не посварені. Чому не звернутися напряму?..)
Друге і трете – складніше. Тут можливі два сценарії. Про ті вікна – може, це проста констатація факту: ну, не милися і ще двайцять років не помиються, та «СЯ» не помиють ніколи, бо всім все одно, а самим вікнам і поготів. Тому так, без наїзду, хтось сказав, а решта і не почули тих слів.
Те саме з «треба би». Ці слова звернені до когось чи в повітря? В повітря – ну, то поговори собі сам(а) з собою, я і не чую. Ну або погоджуся. Ага, не милися. Ага, треба би.
Та от тільки часто за такими словами очікування дій – саме від тебе. А з чого б, м?.. Ти хочеш висловити прохання – скажи.
Чому не сказати прямо
Не говорить. А чому? Бо прохання передбачає щонайменше три аспекти того, що
- Перше. Це прояв себе, агресія – не як злість, а як здорова сила, спонукання до дії, рух до мети.
- Друге. Прохання створює зобов’язання. Я попросив – ти зробила – тепер я маю бути вдячним. А ще – тепер черга моя щось зробити для тебе. “А в нас кран капає, полагодь його, будь ласка!” (в нас взагалі-то шпалери віддерті вже три роки, ну то я так, до слова) (А він – або вона – не хоче нічого робити, а вдячним бути ще більш не хоче. Це складно, взагалі-то, бути вдячним).
- І третє. Страх. А якщо на пряме прохання буде відмова? Для здорових відносин відмова – це акт нормальної комунікації, бо далі іде якесь роз’яснення цієї відмови. Відмова іншого у проханні в людини, що пасивно агресує, викликає дику лють і незнання, що з тою відмовою робити – комунікація напряму неможлива, бо… ніколи не була можливою з мамою, а чому ж іще (А ще – відмова мамою не приймалася, а робити те, що вона просила, не завжди, певна піч, хотілося)
Мовчання як форма відмови
Тому відповіддю – і досі, і в партнерстві – НА ПРОХАННЯ щось зробити (вповні прямі!) є мовчазна пасивно-агресивна відмова робити.
Ніхто не відмовляється. Просто ніхто не робить. (Про шпалери ще пам’ятаєте?) Вдають, що не чують. І так формується замкнене коло. Один не може попросити напряму. Другий не може відмовити напряму. Обоє роблять вигляд, що нічого не відбувається. А напруга накопичується. Поки хтось не вибухає.
І?.. і що? А от що. А є ще один «прекрасний» спосіб донести про потреби. Прийти викричатися. «КОЛИ ТИ НАРЕШТІ ТІ ШПАЛЕРИ ПРИКЛЕЇШ???» Послухати у відповідь тишу. І піти геть. З тим же, з чим прийшла. Викричалася, напругу зняла. Шпалери далі висять по стінам, як неприбране павутиння.
Можна жити так роками. І багато хто живе. Але можна інакше. Можна навчитися просити напряму – без страху відмови. Можна навчитися відмовляти – без почуття провини. Можна розмовляти про потреби – замість натякати та чекати.
Просто? Складно. Бо за цим – купа страхів, які тягнуться ще з дитинства. Страх бути відкинутим. Страх бути “поганим/поганою”. Страх конфлікту. Страх залежності («якщо я прошу – я слабкий»).
Авторка – Irene Shatinska , авторка книг, співзасновниця веб платформи «Простір Психологів»
Радимо також прочитати: Як розпізнати порушення особистих кордонів у стосунках і як відновити баланс
