Мене не злить, що неосвічені чорнороті диванні воїни, які читали максимум «У лукоморья дуб зєльоний», радять мені прочитати хоч одну книгу, чи тикають, що я не достатньо карєнная і слішкам маладая.

Мене засмучує, що на 8 рік війни і на 63 день великого вторгнення є люди, які готові з піною з рота захищати російську культуру. Ту культуру, яка виховала вбивць.

Мене засмучують люди, які не можуть проаналізувати, чому вони захищають цю культуру.

Мене засмучує, що ти вважаєшся дурнем, якщо не чтіш Пушкіна. Але цілком норм, якщо Сковороду, Хвильового, Світличного, Стуса ти просто десь чув, що таке є.

Мене засмучує, що люди, як втирають про світове вєлічіє Пушкіна, при цьому не читали жодного лауреата Нобелівки з літератури, навіть не цікавились. Ніхто не вважається дурнем, якщо не читав Джойса, Селінжера чи Фолкнера. Шекспір – це теж щось чуже, не наше. Але Пушкін!

Я здогадуюсь, чому так. Бо нам в школі це втирали. Бо російська література колись не була окремим розділом зарубіжки. Бо програма зарубіжки у нас відрізнялася від світової. Тому у нас досі Пушкін – вєлічайший. Хоча це не так. А наші письменники і поети недооцінені. Як і в принципі вся культура.

Майже жоден із захисників руской культури в Києві не цікавився долею мозаїки «Вітер» Али Горської, не знає, що Чоколівка – це осередок митців Розстріляного відродження. Жоден не читав «Місто» Підмогильного, а там про Київ. Ніхто з них, певно, не бачить нічого погано у тому, що на місці «старих бамжатєн» 19 століття будують стєкляшки. Але раптом всі возбудились.

Бо з дитинства вєлікій Пушкін був частиною нав‘язаної нам ідентичності. Майже генетично. Бо до століття народження вєлікого в імпєріі треба було всім скинутися на пам‘ятник. А до століття смерті вже в совку треба було закатати грандіозне свято.

При тому треба розуміти, що Пушкін не є частиною світової культурної спадщини. В світовій літературі є Достоєвський і є Толстой. Толстого, що дуже примітно, любітєлі руской культури не захищають як Пушкіна І Київ, будемо чесні, не захищають. Частина депутатів, яких обурила ідея демонтажу пам’ятника Пушкіну, нічого поганого у, наприклад, знищенні будинку Уткіна 19 століття не бачили.

Коротше, все це лишній аргумент за те, що в українському просторі не може бути пам’ятників вєлікім рускім. Ми воюємо не з Путіним. Ми воюємо з Росією. Більшу частину нашої історії. Воюємо не тільки артилерією, не тільки економічно, не тільки дипломатично, ще політично і культурно. Ми не можемо просити весь світ відмовитися від рускіх, якщо столиця України не може від них відмовитись.

Нам треба припинити чтіть рускую культуру. В світі і без неї є що читати і слухати. За рускою культурою час від часу до нас приходять і рускіє танкі.