Зустріч з авторкою воєнних щоденників «Азовсталь. Сталева пресслужба» та «Полон» пресофіцеркою бригади «Азов» Вікторією «Навою» Суботіною відбулася 13 січня у Луцьку в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків. Захід відвідала журналістка Район.Культура.

На Волинь Валерія Суботіна прибула зі своєї поїздки з Антарктиди.

«Коли на «Азовсталі» все було геть погано, і в нас практично не було шансу вижити, я почала думати про свої мрії. Адже ти скоро загинеш, але у цьому світі є щось, що ти хотів зробити, і не виконав цього. Чомусь я згадала саме те, що дуже хотіла потрапити на станцію «Академік Вернадський», – розповіла пресофіцерка.

За її словами, вона не могла подати заявку на експедицію, тому що володіє ступенем кандидата наук із соціальних комунікацій, а до станції їдуть люди інших профілів. Тому написала полярникам листа, у якому зазначила, що якщо виживе, то потрапить до них на наукову базу. Через два роки, вона отримала відповідь: американський астронавт запропонував відправити в Антарктиду когось з українських військових, тому науковці одразу згадали про бажання Валерії.

«Я за той час вже вийшла з полону, мала перерву, а потім повернулася на службу в «Азов». Там я побула тиждень, коли отримала пропозицію поїхати в Антарктиду. Важко передати ті емоції, але перша моя думка була: «Як про це сказати командиру?», адже мені потрібно виконувати свої завдання», – поділилася спогадами військовослужбовиця.

Та прапори «Азову» і «Free Azov Defenders» усе ж таки піднялися в Антарктиді. Поїздку до льодяного материка Валерія здійснила на Різдвяні свята, де розповідала науковцям про Україну, війну, переглядала з ними фільм «20 днів у Маріуполі».

«Усі вони питали: «Чому ти тут опинилася?». Я відповідала, що коли смерть була близько, я вирішила, що хочу побачити пінгвінів. Це дуже класна історія для всіх нас: треба згадувати про наші мрії, не лише тоді, коли думаєш, що помреш. Аби коли наше життя згасало – дай Боже тому, що ми дуже постарішаємо, і нам навіть трохи набриднуть ці пригоди – щоб ми знали, що встигнули все виконати», – промовила «Нава».

Вона порадила присутнім продовжувати будувати плани навіть при складних умовах, адже  цим українці показують ворогу непереможність. Особисті плани, окрім великої спільної про перемоги, означатимуть, що нація не збирається відступати та помирати.

Радимо також прочитати: “Я не народжений для війни”, – військовий про службу в армії

Я постійно закликаю всіх ходити на акції підтримки полонених

Валерія описала реалії військового життя у книжках «Азовсталь. Сталева пресслужба» та «Полон». Для пресофіцерки ці видання важливі не тільки тому, що вони є результатом її творчості, а й через те, що у них збережені ключові події її життя та побратимів. Водночас її рукописи є способом боротьби за військовослужбовців, які досі знаходяться в полоні.

«Я, як пресофіцер, завжди боролася з ворогом словом. Тому, коли я повернулася додому через рік полону, я розуміла, що просто не можу спокійно жити далі, я маю продовжувати боротьбу. Ми можемо це робити своїми словами, текстами, виступами в Україні, і за кордоном. Я постійно закликаю всіх ходити на акції підтримки полонених. Так ми підтримуємо тих, хто вже звільнився з полону, які через ворожу пропаганду вважають, що їх тут не чекали. Також ми підтримуємо батьків і родини тих військових, які досі знаходяться у ворогів. Ми можемо давати на цих акціях інтерв’ю для іноземних медіа, і розповідати, що таке російський полон, і як сильно ми чекаємо своїх побратимів і посестер», – пояснила Валерія Суботіна.

Відвідувачам вона зачитала поезію та уривки з книжок, у яких переповіла, що військові постійно чули від своїх нападників, що України вже немає, а їх близькі та друзі загинули. Сама «Нава» потрапила у два табори в Оленівці, потім до Таганрозької тюрми.

Ті, яким вдалося повернутися додому, важко починати нове життя, адже вони знають, що відбувається з їх побратимами, які не потрапили в списки на обмін.

«Не важливо, скільки часу ти там провів, цього достатньо, щоб людина дуже сильно надламалася всередині й запам’ятала на все життя те відчуття, що з тобою можуть робити все, що завгодно… «Росіяни забрали в мене усілякий сенс і будь-яку мотивацію до життя. Я безперечно думатиму про тих, хто загинув, і тих, хто в полоні. Чому вони, а не я? Невже я тут потрібніша? Для чого? Намагатимусь робити бодай щось, аби виправдати своє існування. Завжди здаватиметься: занадто мало. Втім, кожен з нас може щось насправді зробити достатньо корисне, роблячи те, на що він найкраще здатен. Я, як і колись, на «Азовсталі» найкраще можу писати тексти. Зараз в мене є така можливість – писати, говорити»», – зачитала авторка уривок з «Полону».

Попри нелюдські умови, жінка не втрачала надії та віри у Бога, хоч зазначила, що у них були «специфічні» стосунки.

«У полоні мої подруги казали, що Бог мене чує, особливо, коли я просила якусь дурницю. Були ситуації, коли я, казала: «Боже, та як вже піти звідси», і потім до нас приходили й кликали мене на допит. Я тоді казала: «Господи, та не туди ж». Або якось я дуже мріяла про помідори, бо в полоні нас годували тільки кашами. Нам принесли їх. Дівчата казали: «Тебе знову почув Бог. Ти могла попросити свободу, а попросила помідори»», – розповіла історію Валерія Суботіна.

«Азовсталь. Сталева пресслужба»

Друга книга «Азовсталь. Сталева пресслужба» присвячена усім медійникам, у яких ворог забрав голос. Серед них і фотограф, оператор Руслан Ганущак, що нещодавно загинув на фронті. Військовослужбовиця зізналася, що цю книгу було складніше писати, бо авторка через час забувала подробиці пережитого. Відновити спогади їй допомогли переписки, які збереглися у її побратима.

«Нам важко було розповсюджувати ту інформацію, яку ви отримували, особливо на початках, тому що територія була майже одразу відрізаною від зв’язку. Тоді в нас ще не було старлінків, і щоб просто відправити повідомлення, треба було під обстрілами залазити на висотки аби наші люди отримали кілька слів», – сказала вона.

Відвідувачі презентації дарували авторці сувеніри, яблука та тюльпани. Букет рожевих квітів особливо розчулив Суботіну.

«Ті, хто читав книжку, знають, що я в полоні для дівчат малювала тюльпани водою на підлозі, на вікнах», – пояснила пресофіцерка.

Опісля полону, Валерія проходила адаптацію в Україні, а згодом вирушила до Польщі, звідти до Іспанії. Та після поїздок вирішила повернутися до війська.

«Річ не в тім, що мені некомфортно у цивільному житті. Я людина, яка напевно доволі швидко адаптується, навіть після важких ситуацій. Справа в тім, що мені дуже подобається серед своїх побратимів. Це дуже важко чимось замінити. Якби у мене був вибір перебувати з цим же людьми не в таких жорстких бойових умовах, як зараз, напевно, цього теж було достатньо. Тому що боротися за Україну можна по-різному. Та зараз найрідніші для мене люди знаходяться саме там. Мені дуже важко без них», – зазначила «Нава».

Пресофіцерка додала, що без товаришів відчуває пустоту і зізналася, що коли після перемоги, усі розійдуться, бо будуть займатися різними напрямками, вона почуватиметься самотньою.

Валерія Суботіна окрім висвітлення подій на фронті зайнялася також соціалізацією полонених, які повернулися додому. Для них вона відкрила у Києві простір YOUkraine hub. На його створення «Нава» надихалася американськими клубів за принципом кіл довіри, де ветерани спілкуються між собою за відсутністю психолога. Військовослужбовиця категорично не запрошує до простору родини військовополонених, бо вважає, що має бути місце, де військові зможуть бути з людьми з подібним досвідом, і переповідати свої історії. Вона висловила сподівання, що такі хаби будуть принаймні у всіх великих містах, адже не всі можуть приїхати до Києва. Також вона додала, що в Україні досі важко стоїть питання з психологами для військових.

«Коли я казала психологам, що вони зі мною не так спілкуються, вони перепрошували: «Ми ж тільки вчимося». Біда в тому, що коли я через рік повернулися з полону, ситуація повторилася, а потім і з моїм колегою. Чому ж ми нічого не навчилися за два з половиною роки? Можливо, якби психолог одразу говорив, що не є суперспеціалістом у роботі з колишніми полоненими, і просили у тебе підказок, було б краще», – висловила свої думки Суботіна.

Військовослужбовиця виокремила, що для неї найкращими психотерапевтами ставали ті, які зберігали суцільний спокій до її розповідей, а не ті, хто захоплювався досвідом, жалів, плакав і питав: «Що ти після цього будеш робити?». Проте для кожного запит на лікаря відрізняється, тому варто визначити, який спосіб найбільш сприятливий для окремого пацієнта.

Захід завершився розіграшем двох книг пресофіцерки, які продали за 3 000 і 2 000 гривень.

Радимо також прочитати: “Я їв і плакав”, – історія про військового, який повернувся з полону

Авторка – Тетяна Макропольська