Його щоденник називається “Війна”. “У меня умерло две собаки, бабушка Галя и любимый город Мариуполь”, – пише 8-річний хлопчик нерівним дитячим почерком у своєму щоденнику і додає до тексту ілюстрації. На малюнках – війна, зруйновані будинки, військова техніка і люди зі зброєю, які вбивають його рідних. Померлих бабусю і дідуся та двох собак він зобразив у вигляді ангелів…
Як же крається серце за кожну крихітну душу… Таке не пробачається, не забувається і не перестає боліти…
Ці записи дитини, треба друкувати в підручниках історії України. І не тільки України, а й в усіх куточках світу, щоб всі наступні покоління знали і відчували той біль, що відчувала та дитинка, сидячи в підвалі. Яка за час цієї жахливої війни так швидко подорослішала…
Важко читати, усвідомлювати що таке відбувається зараз, у ХХІ столітті. На жаль, такий щоденник могла написати кожна дитина у зруйнованому російською армією Маріуполі. Ці дитячі слова дуже прості, але боляче ранять аж у саме серце. Цій тині довелося пережити те, від чого тіло обливається холодним жахом.
Не нам обирати, в які часи жити, та нам обирати, яким буде майбутнє. Тому ми і весь цивілізований світ повинні зробити все, щоб це безумство зупинилось, а наша спільна мрія про вільну Україну з мирним небом та щасливими дітьми стала реальністю. Господи дай сили всім діткам окріпнути і забути все пережите.
Радимо також прочитати:
- «Мій син – Калина – азовець Святослав Паламар». Історія матері
- «Я просила Бога померти швидко», – історія Марії з Маріуполя
