Суперечка виникла, як кажуть, на рівному місці. Ми зібралися на заняттях, вони мали б навчити нас, як заробляти гроші. Серед нас були люди різних професій і мізерних зарплат, які шукали додаткових шляхів заробітку, щоб прогодувати власних дітей.
Розпочав суперечку лікар, який розповів про колегу, у минулому старшу медсестру. Вона виїхала в Італію на заробітки, залишивши з батьками дворічну дитину. Жінки, які слухали цю історію, висловлювали свої „за” і „проти”.
А в мене – однозначне нерозуміння такого вчинку. Мій батько – офіцер, служив у Німеччині. Але тоді дружинам з дітьми не дозволяли бути поряд. Були в мене найкращі ляльки, найгарніше вбрання, мені заздрили діти. Але росла мовчазною, відлюдкуватою і дуже хворобливою. Виснажена черговою хворобою, мріяла, щоб батько взяв на руки, приголубив, пошкодував. Але його ніколи не було поряд. Я так і не побачилася з ним…
Мами поряд також не було. Спершу – постійно на роботі. Потім взагалі виїхала на Україну, до нового чоловіка, тому що батько до нас так і не повернувся (відкуплявся грішми на утримання, поки мені не минуло 18 років). Тож моє дитинство і дитяче щастя тривало доти, доки мені не виповнилося сім.
Увесь цей час я жила з бабусею і маминим молодшим братом. Саме він замінив мені батька, а бабуся – маму. Дядько Володя подарував мені таку любов, якої, здається, не віддавав і власним дітям (повірте, у малі літа це відчувається особливо).
Відтоді минуло багато літ, але я й досі чую, як він російською (ми жили тоді не в Україні) співає мені колискову про те, що в світі немає кращої за малу Наташу і що з нею не страшний сірий вовк у степу. І мелодія, і слова були такими правдивими, вони йшли від серця. Я довго була переконана, що цю пісню написав дядько Володя. Дякую долі, що вони були в мене – мої дорогі рідні. Бо хто навчив би мене щирості, добра та любові?
Але коли мені минуло сім і мама привезла мене в Україну в родину вітчима, дитинство моє закінчилося. Я стала нянею молодшій сестрі, а відтак – миттєво подорослішала. Я зовсім не цікавила старших членів сім’ї. Нові баба і дід несли на базар все, що можна було обернути на гроші, стежили за кожним дитячим кроком. Коли щось було не по-їхньому, били по руках і сварили за кожну ягідку чи квітку.
У житті не чула страшніших проклять, які сипалися на наші з мамою голови. Ким тільки ми для них не були! Якось одна з сестер вітчима написала дяді Володі листа (я тоді щойно навчилася писати, а мама була надто налякана, щоб звертатися по допомогу): „Забирай своїх кацапок, бо побачиш їх уже мертвими”.
Дядько і радий був би нас забрати, але в мами на руках, крім мене, була ще молодша сестра і новонароджений братик. Вона боялась залишитися самотньою з трьома дітьми. А я так хотіла до бабусі й дядечка – моїх найрідніших, найдорожчих, якнайдалі від цього ненависного мені світу!
Тоді я ще не розуміла, що дядько не має права забрати мене в матері. А він тим часом зробив у родині вітчима добрячий „розгон”, після якого ставлення до мене змінилося. Вони навіть пообіцяли дядькові Володі не чинити нам нічого поганого. Ще б пак – дядько в минулому боксер, десантник. З десяти чоловік, які якось перестріли його біля дому, – втекло тільки троє.
Його запрошували на роботу в міліцію, але поранення, яке отримав під час служби в армії, стало на перешкоді. Та попри все, він був дуже сильним (вітчим мав нагоду переконатися у цьому на власній шкурі).
Поки дядько Володя був живий, часто рятував нас від отрути вітчимового дому. А коли йому минуло 32 роки, один із тих семи, яким перепало від нього на горіхи, відсидівши термін ув’язнення, прийшов до дядька нібито випити „мирову”. Дружина приготувала закуску й пішла на нічне чергування. А вранці знайшла свого Володю непритомним. Його не врятували. У свідоцтві про смерть було зазначено, що він отруївся технічним спиртом…
Я ще й досі плачу, коли чую його улюблену пісню „Летять перелітні птахи”. Тільки він, мій найдорожчий дядечко, міг так переконливо й щиро виспівувати, що йому не потрібні чужі береги, що він назавжди залишиться з рідною батьківщиною. Ці слова з пісні проросли в моїй дитячій душі…
Може, хтось сміятиметься з дурного патріотизму. За кордоном люди живуть краще, багатше. Але вони – вдома, вони – господарі, а ми для них – раби. Порядку у власному домі, крім нас, не наведе ніхто.
Втікати від проблем за кордон – не вихід. Бо, втікаючи, залишаємо без батьківської ласки та любові дітей. Відкупляємося грошима та подарунками. Я свого часу теж хотіла бачити своїх батьків, здобувати у них життєву науку. Натомість отримувала її від бабусі та дядечка.
Саме бабуся поставила мене на ноги, коли я хворіла на тиф. Вона навчила мене життєвої мудрості, і саме їй я завдячую усім найкращим, що в мені є. Бабусю я догледіла до смерті й поховала її як рідну матір. Вона і була для мене найріднішою. Тепер, хай простить мене Бог, любові до матері я не знаю. Я тільки виконую свій обов’язок…
Я все життя почувалася зайвою, обділеною любов’ю і ласкою. А пережитих в родині вітчима знущань, побоїв, спроби зґвалтування не побажала б і найлютішому ворогові…
Дуже люблю дітей. Моя маленька одинадцятирічна донька страшенно переживає, коли я хворію. Коли в мене серцеві напади, вона тримає мене за руку й просить: „Тільки не вмирай. Не хочу залишатися сама. Кому я без тебе буду потрібна? Без тебе я не зможу жити!”.
Знаєте, це неправда, що діти не розуміють, коли в батьків немає грошей. Просто деякі батьки не вміють і не хочуть вичерпно пояснити дітям, чому склалася така ситуація. Моя донька ніколи й нічого в мене не вимагала, бо рано почала все розуміти. Їй минуло тільки два роки й три місяці, коли я тяжко захворіла. Вона дуже скучала й переживала, коли я була в реанімації. І я, прагнучи видужати якнайшвидше, просила перевести мене в хірургічне відділення.
Моя дитина гладила мене й казала: „Я дуже люблю тебе і буду шкодути” (вона не могла вимовити „шкодувати”). Кумедно сварилася на дядю „хіуга” (хірурга), який так сильно порізав маму і зробив їй боляче, вона навіть „погрожувала” маленькими кулачками. А мені співала пісню „Роза красная моя”.
Я жартувала й казала, що я радше жовта роза. Але дитя не мирилося з тим, що мама себе недооцінює, й наполягало-таки, що я – „роза красная” і взагалі – найкраща мама. А в садочку, слухаючи її розповіді про хвору маму, плакали няня й вихователька…
Тричі довелося мені лягати на операційний стіл. Не тільки лікарська майстерність повертала мене до життя, але й доньчина любов, віра, що я їй потрібна. Тепер мені цілком зрозумілі слова священика про те, що страждання та хвороби очищають душу. Саме в такі „випробувальні” періоди життя ми стаємо ближчі, відвертіші, виявляємо більше співчуття та любові.
Тож ми з донечкою завше були відверті одна з одною. Тому я чесно намагалася їй пояснити, чому в нас таке матеріальне становище і що, можливо, вдасться поїхати за кордон, щоб трохи заробити. Але дитина не хоче залишатися без мами.
Спираючись на свій життєвий досвід, знаю, що дітям, крім дорогих подарунків та ласощів, потрібні, як повітря, батьківська любов та увага. Намагаючись заробити для своєї дитини на краще майбутнє, ми ризикуємо втратити її любов. Залишивши дитину без своєї любові сьогодні, на старість ми самі можемо зостатися самотніми.
„Якою мірою міряєте, такою буде відміряно й вам”. Ці слова з Євангелія – для нас. У кращому разі діти відкупляться від нас грішми, у гіршому – забудуть взагалі. Дітям потрібні і материнська ласка, і батьківське плече.
Цього не замінити ані подарунками, ані грішми. Чи у вас, шановні читачі, є щодо цього якісь інші міркування?
Анна С.
