Ми обожнюємо давати поради. Кидаємося словами проти вітру й тиснемо ними, мов пресом для сиру. Напускаємо на себе індичу чванливість й розповідаємо, як жити, на якому сатині спати, де зберігати гроші та яблука сорту «айдаред». Коли завершувати годувати грудьми й збирати березовий сік.
Я не раз помилялася й підкидала поради там, де мене не просили.
Пам’ятаю позаминулої зими, коли сніг валив безупинно, й мороз боляче смикав за кінчики волосся, подалася до подружки потеревенити. Ми загорнулися в ковдри, зварили відерце кави й розігріли в духовці пиріжки.
Почали стрибати з теми на тему, мов зайці по горбках. Поговорили про дітей й полаяли сучасну систему освіти. Поділилися рецептами крабових рулетів й цибулевих котлет. Обговорили нинішніх й колишніх. Свекрух, сусідів і сусідських собак.
А потім вона раптом хихикнула й зізналася, що ось уже рік зустрічається з жонатим чоловіком. З капітаном корабля, що ходить за маршрутом: Барселона, Савона, Неаполь, Катанія, Валлетта, Барселона. Він одружений вже більш як тридцять років. Дружина – власниця кількох бутиків, син – студент.
Під час круїзу у них спалахнуло кохання. Тепер бачаться раз на місяць, але за цей час подружка схудла на три розміри. Почала недобре спати, погано концентруватись та частіше хворіти. Зате у дружини все налагодилося зі здоров’ям. Жінка багато років боролася з онкологією й нарешті хвороба відступила.
Слухаючи її, почала закипати й намагатися вправити мізки, хоча мене про це не просили. Наголосила, що на її місці вже давно б його кинула, забуваючи, що не на її місці. Лякала енергетичним зливом й тим, що тягне на своєму горбі добробут чужої сім’ї. Адже нічого від цих стосунків не світить.
Вона підозріло швидко погодилася й полізла в аптечку за таблетками. Різко зменшилася в зрості й вазі, мов з неї випустили повітря. Дістала з бару коньяк й ненавмисно розбила дві склянки. Зібрала осколки й склала їх в шухляду. Ми завершили свій дівич-вечір й пригнічено постояли в темній прихожій.
У той же вечір вона розставила всі крапки над «і», а на ранок потрапила в лікарню з нервовим розладом. Я відчувала почуття провини й кілька днів моталася до неї з пляшками води й галетним печивом. Вчергове присягалася сама собі зашити білими нитками рот.
Найчастіше ми шкодуємо про сказане й набагато рідше – про несказане. Всі поради ідеально підходять пораднику й не годяться більше нікому.
При одній й тій же хворобі лікарі виписують різні рецепти. При однаковій погоді хтось гуляє в шортах, а хтось – в пальто. У кожного власний допінг, релакс та протиотрута. Власне фізичне навантаження й больовий поріг.
Тому, в момент спілкування найкраще, що ми можемо зробити – це уважно вислухати й нічого не радити.
Ірина Говоруха
