Жили-були король і королева — молоді, красиві та щасливі, як весняні ластівки. І ось на світ з’явилася їхня донечка — принцеса, така вродлива, що навіть слів таких немає, аби описати її красу. Глянеш — і серце завмирає.

На честь її дня народження король з королевою вирішили влаштувати розкішне свято, запросивши всіх чарівниць королівства. Не забули й про стару трохи дивну відьму, яка мешкала далеко на болотах за Озерним краєм. Посадили її на почесне місце поруч із королевою, нагодували варениками з вишнями, медовухою та узваром.

Відьма, смакуючи всім цим, аж розцвіла від задоволення. Коли прийшов час благословити маленьку принцесу, вона була зворушена до глибини душі. Легенько погладила її по щічці, посміхнулась і сказала: «О, ти моє сонечко!» — і подарувала їй якийсь дарунок, чи то мудрість, чи то вроду, але те, що завжди стане в пригоді у житті.

Шістнадцять років по тому…

Принцеса виграла конкурс вишивальниць на ярмарку. Її рушник з барвінком і калиною став справжнім шедевром, хоча й палець вона вколола двічі. Але хто зважає на такі дрібниці, правда ж?

Через рік до неї завітали свати від молодого князя із сусіднього князівства. Познайомились вони через листи, бо обидва були закохані у книжки і писали один одному на справжньому папері, а не через магічні кристали, як це тепер модно. Князь виявився навіть кращим, ніж вона собі уявляла: чемний, освічений і до того ж вміє вишивати (так-так, хрестиком).

Весілля відбулося, і молодята оселилися в затишному невеличкому замку біля дубового гаю. Що ще треба для щастя? Романтика, все просто ідеально.

Та ось, в середині медового місяця, до них завітав дракон. Не звичайний, а мирний — з вогнем у пащі, але доброзичливий. Він не крав нікого і нічого не палив. Приніс пакунок з варенням від бабусі князя, привітав молодят, поцілував руку принцеси (що було дуже галантно з його боку) і, побажавши удачі, полетів собі далі.

Через деякий час князь очолив князівство. Забрав свою дружину і вирушив у нове життя. Князівна пообіцяла королю і королеві часто писати та приїжджати на свята, обов’язково на Спаса й Покрову.

А коли король побачив, що все налагодилося, він взяв старий ключик з потаємної шухляди, спустився у підземелля замку, знайшов старі двері, порослі мохом, і вставив ключ у замкову щілину. Відчинив двері і побачив у кутку темниці закованого у ланцюги казкаря.

— Ну що, — сказав король, — тепер ти зрозумів, як треба писати казки?

Радимо також прочитати:

• Казка про те, чому так важливо мати мрію
• Жорстокі казки, або Про що насправді писали брати Грімм та інші казкарі

За оповіданням П. Бормора