Багато з форм психологічного насильства досі входять в норми виховної системи, передаються з покоління в покоління і тим самим підтримують культуру насильства в суспільстві, даючи мовчазне право на подібне спілкування.

Форма психологічного насильства, заснована на маніпулятивних діях, основна мета яких — змусити людину сумніватися в об’єктивності свого сприйняття, а також в самій реальності.

Як це виглядає в площині відносин «батько — дитина». Уявіть собі ситуацію: в будинку скандал, мама посварилася з татом, вони голосно кричать один на одного, або тато кричав, а мама плакала, або вони не кричали, але сичали один на одного і говорили жахливі речі, і мама знову плакала. До кімнати входить дитина, вона тривожна і стурбована тим, що почула за дверима:

«Щось трапилося?» – питає малюк. «Ні», – відповідають батьки й при цьому обидва трясуться від негативних почуттів. «Але ви кричали ?!» – намагається прояснити ситуацію малюк. «Ні, тобі здалося!» – «Але мама плаче ?!» – «Ні, все в порядку!». Малюк виходить за двері й починає сумніватися в тому, а чи дійсно сварка відбувалася або йому здалося.

Або інший варіант: дитина підходить з питанням до батьків, з незручним питанням або тим, в якому батько некомпетентний (але визнати це складно і болісно).

«Чому зірок так багато на небі?» або «Звідки беруться діти?», або «Чому люди лаються?», а у відповідь замість пояснення дитина отримує сухе: «Ти дивно поводишся. Ти не захворів? Що за питання?». За допомогою таких маніпуляцій люди часто йдуть від незручних тем або дають собі можливість не говорити про те, про що говорити не хочуть. Але, замість прямої та чесної відповіді, вибирають газлайтінг.

Маленька людина росте, і в голові у неї формується думка про те, що з нею щось не так, вона сумнівається в собі, у своїй адекватності, грамотності, здатності бачити реальність. Якщо газлайтінг йде основним способом уникнення батьками дорослої відповідальності або ж методом прояви «захисту дитини від суворої дійсності», надалі це призведе до того, що людина підтвердить батьківську програму, не відчуватиме та не прислухатиметься до себе.

Міняти свою реальність. Визнавати свої батьківські помилки та розмовляти з дитиною чесно. Навіть якщо ви посварилися з чоловіком і дитина стала тому свідком, не спотворюйте дійсність, говоріть чесно: так, посварилися, не хотіли тебе потривожити й нам шкода, що це сталося.

Вчіться відповідати на незручні питання і / або визнавати, що ви чогось не знаєте, що не хочете говорити на якусь тему, однак розумієте, що для дитини важливо прояснити те чи інше питання, і спробуєте знайти здорове рішення для цього або знайти людину, яка зможе грамотно відповісти на «незручні питання».

Якщо ви хочете відкласти розмову, вчіться вказувати термін, на скільки вона відкладена, або визнавати, що ви не будете про це говорити та називайте чесну причину, чому ні. Це дасть можливість дитині зрозуміти, що можна бути чесним і відповідальним, що можна чогось не знати й що можна відкрито говорити «ні», а не вдаватися до спотворення реальності для того, щоб відчувати себе кращим за іншого.

Ще одна насильницька форма виховання, заснована на маніпуляціях і насильницьких прийомах. Коли людина не знає, як досягти свого, і при цьому дуже хоче змусити, щоб було по її волі, інакше це програш і провал, вона вдається до ультиматумів, шантажу та інших негативних форм комунікації, що дозволяє контролювати іншого за допомогою страху.

Як це виглядає в площині відносин «батько — дитина». Батьки хочуть, щоб все було правильно, тому що вони сказав і не інакше, при цьому можуть мати переконання про те, що старший молодшому пояснювати нічого не повинен або ж ці правила всім давно відомі, а значить дитина народиться зі знанням, як і що влаштовано в цьому світі, що таке добре і що таке погано. І раптом щось йде не так, дитина не слухається, капризує, не хоче їсти, починає чіпати речі без дозволу або заважати батькам займатися важливими справами. Тут би сісти та пояснити дитині, як і що влаштоване, але немає сил, часу, бажання або спрацьовує старий шаблон — той, який застосовували з вами в далекому дитинстві (на вас же спрацювало і тут пройде). І ви лякаєте дитину страшилками, які передаються, як сімейна реліквія.

«Ще одне дурне питання, і я дам тобі по губах; не стромляй носа куди голова не лізе; язик відсохне; ще раз таке трапиться, віддам тебе у дитячий будинок; – список токсичних страшилок, не буду продовжувати, думаю, і вам є що в нього додати. Чому токсичних? Тому, що дитина до певного віку вірить батькам й те, що для дорослого елемент чорного гумору, для дитини — правда. Діти дійсно вірять, що, якщо не будуть зручними, з ними станеться щось жахливе. Або починають сумніватися у вашому авторитеті, думаючи, що її батьки жорстокі і злі, що вони не люблять дитину і бажають їй зла.

Регулярні залякування формують мінус-програму, при якій людина переконана в тому, що будь-яка її дія приречена на невдачу, за що б не бралася, все буде не так, як це потрібно. Що її завдання — це бути зручною, чемною, правильною. І вона починає виконувати бажання інших або живе в постійному страху покарання, і при найменшому конфлікті відчуває себе переможеною і втікає.

Важливо пам’ятати про те, що, лякаючи дитину з кращих спонукань, ви робите їй ведмежу послугу: не проясняючи з нею справжній стан речей, ви мимоволі сприяєте тому, що гальмується розвиток логіки та дитині складно вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки.

Зупиніться на хвилинку і прислухайтеся до себе, згадайте, чи було вам в дитинстві приємно чути подібні страшилки, як ви відчували себе? Що думали про своїх батьків в ці хвилини? Чи відчували ви себе в безпеці? Можливо, вам хотілося, щоб ці історії розвивалися по-іншому, більш позитивно, щоб батьки говорили з вами про те, що вони турбуються про вас, замість того, щоб тримати в страху за принципом «якщо ти не будеш зручним для мене — я тебе не буду любити».

Вчіться разом з вашими дітьми, задавайте собі питання, що з вами відбувається, коли дитина не слухається або не чинить так, як ви того бажаєте. Шукайте здорові компроміси та можливості домовитися, щоб і вам і маляті було добре і комфортно.

Форма непрямого насильства, яка не спрямована конкретно на людину, однак відбувається поруч з нею, на її очах або «за стінкою», коли людина чує і розуміє, що комусь поруч боляче, страшно і погано, відчуваючи при цьому своє безсилля і неможливість вплинути та змінити ситуацію на краще.

Як це виглядає в площині відносин «батько — дитина». Уявімо сім’ю, в якій є старша і молодша дитина. Та, що старша, в чомусь провинилася (прогуляла школу, не попередила, що запізниться…). І ось її карають — боляче і жорстоко, б’ють, кричать, сварять і знецінюють. Так, батьки в гніві й не бачать іншого способу розв’язання проблеми. Все це відбувається на очах у молодшої дитини, вона не зовсім розуміє, що саме сталося, знає лише, що були порушені якісь батьківські правила і покарання. Малюкові страшно і боляче, він намагається захистити старшого, але марно, його відштовхують і кажуть «не лізь». До атрибутів так само відносяться засуджуючі обговорення третіх осіб, вербальне переслідування і розмови про те, що б ви зробили з «Люсько з сусіднього будинку, будь ви на місці її батьків» або про те, як би ви «надерли вуха Стасику, потрап би він вам наступного разу під руку».

Формується невротичний комплекс, в основі якого лежить пригнічений гнів і відчуття провини, а значить, в дорослому віці такі люди будуть відчувати себе «без вини винними», відчувати постійне відчуття тривожності та незавершеності якоїсь важливої справи; це будуть або борці за справедливість, що люто кидаються на захист слабких, вирішуючи чужі проблеми навіть на шкоду собі, або агресори, які прагнуть контролювати все і всіх навколо, щоб більше не відчувати страх від безсилля, коли ти не можеш нічого змінити, а змушений дивитися, як іншому боляче, і чекати, коли все закінчиться.

Також належить до токсичної форми психологічного насильства. І йде по формулі «мені погано — і це ти винен, і поки я тебе звинувачую, я можу не нести відповідальність за себе, свої рішення, дії та бездіяльність».

Як це виглядає в площині відносин «батько — дитина». Коли мама починає розповідати дитині про те, як їй складно далося рішення народити її (читай залишити в живих), як вона мучилася протягом всієї вагітності, якими складними були пологи і як їй було боляче. Коли звучить розповідь про те, якою мати була щасливою до народження дитини, і як все змінилося з її появою — набралася зайва вага, відбулися гормональні зміни, волосся стало гіршим, шкіра вже не та. Або так: «ти такий самий, як і твій батько, злий і жорстокий»; «Ти така ж дурепа, як твоя мати …»

До чого це призводить в майбутньому

Такі люди повинні бути досконалими, радувати інших, бути сильними — і тоді їм можна жити, але не для себе, а для того, щоб виправдовувати надії або «захищати добре ім’я батька/мами».

Форма насильства, в якій простежується навмисне “відкидання» партнера по спілкуванню.

Як це виглядає в площині відносин «батько — дитина». В даному контексті я маю на увазі покарання дитини за допомогою ігнорування, коли батьки цілеспрямовано виходять з контакту з дитиною, не пояснюючи при цьому, що сталося, в чому дитина помилилася або провинилася, а найголовніше, як довго її будуть не помічати. По суті формула цього виду психоемоційного насильства, виглядає так: «я бачу тебе тільки тоді, коли ти робиш, що я велю, якщо ти помиляєшся або робиш інакше — тебе немає». І, можливо, ви домагаєтеся бажаного, однак чи не занадто високу ціну платить дитина за ваш тимчасовий «успіх»?

З дітей, які виросли в атмосфері байдужості та ігнорування, виходять дорослі, які не можуть розв’язувати проблеми, відстоювати себе і будувати відносини. Вони уразливі в почутті провини, в різних страхах і будь-якими способами уникають близькості, не тому, що не хочуть прийняття і любові, а тому, що вважають себе не гідними цього і бояться знову випробувати на собі жорстоке покарання, під кодовою назвою «такий ти мені не потрібен », або ж самі жорстоко карають тих, хто їх оточує, намагаючись таким чином закрити болючі епізоди зі свого дитинства.

Важливо пам’ятати, що завдання батьків полягає в тому, щоб створити такі відносини з дитиною, де вона зможе відчувати себе в безпеці, знати, що вдома на неї чекають, люблять і приймають і що навіть, якщо вона помилилася або зіткнулася з насильством поза домом, вона може прийти та прояснити все з батьками.