«Ти так багато пишеш про любов, а мене геть ніхто не любить. Навіть мама», – пише мені у «Твіттері» незнайома дівчинка років 15. А потім ми з нею довго листуємося і таки знаходимо посіяні зерна любові, як і зійшли непомітно для неї. Не всі вміють казати «я тебе люблю». Не всі можуть так сказати. Не всі наважуються. Утім, то зовсім не означає щось зворотне.

Мама рано-вранці йде у справах і залишає тобі записочки, аби прокинулася і знала, що: «Доню, черешні помиті. Накриті білим рушником», «Оладки сховала від мух у хлібницю», «Обіцяли дощ, то бери з собою парасольку». Мама неодмінно дзвонить холодного вересня, аби сказати, що уже пора вдягати черевички замість туфельок. Мама знає, що нема сенсу просто сварити за
неодягнену шапку, то му каже: «Чула по телевізору, якщо вже від перших холодів одягати шапку, то волосся буде здоровішим». І усе це – любов.

Іноді вона несподівано криється зо ­всім не у ніжних слівцях, бо «відпочинь, я приніс тобі какао», «я знаю, що тобі зараз потрібно», «лише скажи, і ми підемо звідси», «ти молодець», «подзвони, коли доберешся додому» – то «я люблю тебе»
тільки іншими словами.

Окрім того, якщо краса в очах того, хто дивиться, то любов у серцях тих, хто вміє (або вчиться) відчувати. Тобто кожному її приготовано стільки, скільки він захоче знайти. Скільки зможе в собі тримати, бо то те ж не так просто.

Моє ж особливо дивовиж не, тендітне, трепетне і окрилене почування любові зараз – то коли мої слова роблять кращими дні чи вечори найкращих для мене людей цього світу. Коли з абсолютно різних вікон можна бачити спільні світанки, заходи сонця, грози і веселки на небі, яке знає більше за у сіх нас. Ну і, звісно ж, коли буває так музично, легко, ароматно і віршово. Мабуть, для цього всього я й вигадала собі ці щотижневі історійки. Аби грітися.

Не всі вміють казати «я тебе люблю». Не всі можуть так сказати. І не всім це потрібно, якщо за кожним загубленим «люблю» стоїть сама любов.

Юлія Фінковська, з архіву газети “Сім’я і дім”