Ця історія трапилась у сім’ї однієї учительки мови та літератури. Якось вона прийшла додому, відкрила зошит, щоб перевірити домашнє завдання учнів. В один момент вона охопила голову руками, емоції переповнювали її, жінка не могла стримати сліз, не могла сказати ні слова, плач задушив її. Це був момент, коли час зупинився.

Її чоловік був поруч і, здавалося б, абстрагувався від усього. Бо втупився у свій телефон. Але коли побачив дружину в такому стані, то запитав: «Що відбувається?».

Вона підвела заплакані очі, подивилась на чоловіка і сказала, що перевіряла домашню роботу. Це було маленьке есе на тему: «Моя заповітна мрія». Чоловік не розумів, і подумки відмітив дивну поведінку дружини, без особливого інтересу і участі, але все-таки продовжив розмову, щоб з’ясувати, що ж викликало таку бурливу реакцію. Жінка відповіла, що одне есе перевернуло весь її світ.

Чоловік відклав телефон і попросив усе детально йому розповісти. Він зацікавився тим самим есе, яке довело жінку до такого стану і захотів прочитати його. У есе було написано:

«Моя найбільш заповітна мрія – бути телефоном батьків. Мої мама і тато дуже люблять телефони. Це їхні улюблені пристрої, вони так багато часу проводять з ними. Я бачу, що вони діляться з телефоном усім. Спілкування зі мною не приносить їм такого задоволення. Вони годинами можуть не помічати мене.

Коли я прошу тата пограти зі мною в якусь гру, він говорить, мовляв, тільки не сьогодні. Адже у нього був важкий день і він дуже втомився. Але я бачу, як він бере в руки свій телефон і вся втома вмить минає, він може так просидіти годинами.

Мама хоч і знає, що я вже понад годину чекаю, коли вона приділить увагу, але коли на телефоні лунає дзвінок, вона забуває про мене. І не перерве розмову, навіть тоді, коли заплачу. Мої батьки читають, грають в ігри, вони дуже дорожать своїми телефонами.

Всі мої прохання побути разом вони не помічають, бо в телефоні є важливіші речі за мене. Коли прошу маму поговорити зі мною, тому що хочу сказати їй щось важливе, вона завжди каже, що трохи пізніше, бо зараз дуже зайнята, а в руках у неї телефон. Тому я хочу стати її телефоном і завжди бути поруч зі своїми улюбленими батьками».

Дружина дочитала і подивилася на чоловіка, вона не очікувала такої реакції, він був схвильований і в очах була біль він співпереживав цьому хлопчині. Чоловік подивився на дружину і сказав «Як би я хотів зараз обійняти цього хлопця». Дружина підняла червоні від сліз очі і відповіла: «Ти можеш зробити це просто зараз – це написав наш син»

Ірада ГУСЕЙНОВА