Часто можна почути бурчання, нарікання, що щось працює не так: світла нема, холодно, у крамниці нема улюблених продуктів… Але згадайте на хвилинку, що у країні війна! Багато речей, до яких ми звикли, для багатьох стали розкішшю. І щоб забезпечити нам хоча б подобу мирного життя, малому бізнесу доводиться щодня робити маленькі подвиги!
“– Пачєму ви не паставітє абаґрєватєль, у вас капєц, как холодно…
Каже клієнтка майстрині манікюру. А та у відповідь лише нижче схиляється над робочим столом.
Бо не може розповісти, що вже всі заощадження вклала в обладнання, яке працює на павербанках і батарейках. Тому що треба щомісяця платити за оренду, отже – працювати. І вона не осилить генератор. Але під термобілизною вже третій день носить памперс, бо через постійний холод – постійний цистіт, в туалет не завжди виходить добігти.
– Я завжди у вас купувала свіжу сьомгу, ви мене розчарували, а я була вашою постійною клієнткою.
Каже покупчиня продавчині. І та відводить погляд. Бо насправді це – сімейний бізнес, і вони осилили генератор, але той не тягне відкриті холодильники, і від свіжої риби, традиційно красиво розкладеної на білій кризі, довелося відмовитися.
Покупчиня ображено йде і не бачить, що продавчиня стоїть у валянках, шапці і лижному костюмі. Бо генератор тягне або холодильники, або електричний котел, яким обігрівається приміщення. І щоб врятувати маленький бізнес, їй доводиться розставляти пріоритети.
Пам’ятайте, що країна живе у війні
Подеколи складається враження, що безліч людей просто не розуміє, що країна живе у війні.
І що манікюр, шугарінг, сьомга, поп-корн, кінотеатр – це нині не норма. А те, що бізнес робить ціною надзусиль.
Бо орендну плату й податки ніхто не скасовував. Тож викручуйся, як можеш.
Тому усі ці кав’ярні, салони краси, магазинчики на генераторах стоять зараз не на життя, а не смерть.
Вони відчайдушно тримають тил, допоки ЗСУ і ТРО мужньо тримають фронт.
Щодня здійснюють маленький подвиг, щоб країну не поглинули пітьма й відчай.
Роблять усе, щоб після Перемоги було, куди повертатися.
Вони не отримують під це гранти. Не розраховують на субсидії. Їх не фінансує бюджет.
Кожен ват генераторного світла зрошений їхнім потом, затятістю і прихованими за ввічливою усмішкою слізьми.
Вони гребуть з усіх сил, щоб не піти на дно. Бо разом з ними на дно може піти й країна.
Тож коли наступного разу захочеться понарікати на бідний асортимент свіжої риби, холодний кабінет косметолога, неможливість відправки товару день-у-день в інтернет-магазині, згадайте, що в країні – війна.
Війна.
І просто подякуйте тим, хто щодня мовчки йде на буденний подвиг, аби забезпечити бодай подобу нормального життя.
Без них ми б давно з’їхали з глузду.
Людяність – це те, що освітлює нас зсередини”.
Авторка – Alina Akulenko
