Історія про диво, якого не вигадаєш
Поступаюся у маршрутці місцем незрячій жінці. Вона така неземна, аж сяє. Стою і не можу відірвати від неї очей, забувши про всі правила пристойності.
Вона з чоловіком. Запитує у нього: “А яка вона?”
Той спокійний, очевидно, запитання не стало для нього несподіванкою. Згодом я у дивний спосіб починаю розуміти, що отак просто біля мене вони говорять про мене ж.
– Ну… Шатенка, невисока, в голубій футболці, з білими квітами. пахне так, ніби, знаєш, трава чи квіти після дощу.
– Слухай, ти думаєш, про квіти з дощем я не знаю? Я зразу відчула. Ти не про те говориш! – кривиться жінка, але не втрачає сяйливого усміху.
– Ну… Хочеться розглядати. Така якась по-доброму дивна. І очі дивні. Аж чотири книги у сумці, нараз не розберу – трохи ніяковіє чоловік, позираючи на мене краєм ока.
Така вкрай цікава гра, і я усвідомлюю, що відразу ж прийняла її.
– А що ще?
– Ну… Не знаю. Узагалі тут можна одним словом сказати. Точно. Отак глянеш – і ясно: щаслива, – сміливіше дивиться на мене чоловік, намагається усміхнутися, але чогось це в нього не виходить.
– О! Саме це я і хотіла почути. Мені одразу чогось так здалося. Ще навіть до квітів із дощем, – каже жінка і пливе-тече-вальсує в усмішці. Так, ніби знає усе на світі.
Ну хіба не диво! Таке не вигадаєш, хоч як хотіла б. Мене трусило ще три зупинки після того. Усміхалася внутрішньо ще довше.
Радимо також прочитати: Ось як поводиться справді щаслива жінка…
Авторка – Юлія Фінковська, з архіву газети “Сім’я і дім”
