Колеги-журналісти не дадуть збрехати: одне з найбільш банальних запитань, яке ставлять писаки-початківці героям своїх опусів, — «Чому ви вибрали цю професію?» Незважаючи на всю банальність цієї відповіді, ставив таке питання і я. Від пожежників я чув про бажання рятувати людей і любов до пригод, від вчителів — про потяг до дітей і природну потребу «сіяти розумне, добре, вічне», від науковців — про високу місію рухати прогрес. Але якось я почув небанальне.
12 років тому, коли я прийшов до моргу, щоб приготувати сенсаційний репортаж у чорнушному стилі, зустрів санітарку. Вона весело, ріжучи розпростерте на столі тіло з бетонною кришкою, підморгнула і запитала: «Що, хочете запитати, чи йому не болить?» І засміялася… Я осмілів, запитав її про вибір професії. Жінка одразу змінилася, задумалась і пояснила: «Коли я хоронила свою чотирирічну доньку, я думала тільки про одне — від чого вона померла!? Мені не могли нормально пояснити, і тому я й пішла сюди працювати. Щоб тих, хто не знає, від чого вмирають їх близькі, було якнайменше…»
Медики — це люди виняткові.
Якось за чаркою один знайомий хірург пояснив мені: «Розумієш, це як квест. Перед тобою лабіринт з купою рівнів, пасток і несподіванок. Це хвороба. Тобі треба її розгадати, вибрати правильний шлях. Часто другого шансу нема. Пацієнтам краще не думати про це, але багато з нас саме на помилках і вчиться».
Медики — феноменальні циники. За це їх часто не люблять. Кожен чекає від лікаря не лише сценарій лікування і пояснення, але й співчуття. І не думає, що співчуваючи, треба пропускати біль через себе. Зроби так з сотнею пацієнтів — і сам ним станеш… Тому я не ображаюсь на лікарський цинізм і байдужість, хоча це дозволяє їм зберігати холодний розум у критичних ситуаціях. І тому що їхній цинізм став основою величезного пласту народної творчості під назвою «чорний гумор»: (ампутація: «Я сказав всю!» — «Тюк!» — «Я сказав руку!» — «Тюк!» — «Я сказав ліву!» — «Тюк!»).
Медики — везунчики. Вони завжди матимуть роботу. Їхні пацієнти не економитимуть. З ними завжди рахуватимуться губернатори, єпископи і президенти. На них працюватимуть цілі інститути, постачаючи нові препарати і методики.
І при всьому цьому не кожен носій медичної освіти може стати справжнім медиком. Кожен з нас має такого лікаря, якому довіряєш найбільше, який не підведе в час біди, підніме слухавку о третій ночі. Відмовить у прийнятті дорогущого і здавалося б, мало не чарівного препарату. І ніколи не скаже незнайомому пацієнту: «У мене закінчився прийом, приходьте завтра», якщо той пацієнт боїться «завтра».
Автор – Юрій Ричук
