Якось два роки прожила без гарячої води. Точніше, на кухні вона текла, а ось у ванній – ледь капала. Годі було помитися, адже ванна наповнювалася приблизно хвилин за сорок. Оскільки усі милися вранці і ввечері, то кожен з членів сім’ї щодня витрачав на це півтори години.
Ясна річ, коли проблема тільки виникла, я попросила чоловіка викликати сантехніка, але він сказав: «Старі труби, орендована квартира, чого ти хочеш? Ми ж не будемо влаштовувати капітальний ремонт і довбати стіни? Давай якось так і жити». І ми стали жити якось так.
Не пам’ятаю, чому я вибухнула, але одного разу раптом влаштувала жахливий скандал, після якого чоловік таки викликав сантехніка. Майстер пішов вже через п’ять хвилин, і я подумала, що все і справді безнадійно. Відкрутила кран, і звідти хлинув потужний струмінь брудної рудої води.
Виявляється, в трубі зібралася іржа, знадобилося лише кілька раз постукати, і вода потекла нормально. Розумієте? Два роки без гарячої води – один дзвінок і кілька рухів.
Я легко готова визнати, що справа в нашому особливому нехлюйстві, але схожі історії спостерігаю, як не дивно, досить часто.
Друзі десять років жили в незатишній і тісній квартирі, в якій завше бракувало місця. Вони її так не любили, що навіть не хотіли ремонтувати. Зрештою плюнули на все і вирішили переїхати, хоча дуже любили свій район. Коли почали збиратися, то виявили стоси старих речей: одяг, дбайливо складений у валізи і запханий на шафу; антресолі, забиті матеріалом для невдалого ремонту; полиці, заставлені так і не розпакованими коробками з книгами і бозна-яким дрібним сміттям – від незакінченого рукоділля до сувенірів з давніх поїздок; комору з бабусиним килимом, розкладачкою і зламаною пральною машинкою. Виявилося, квартира була захаращена мотлохом. Тоді вони з’ясували, що найбільш потрібні речі поміщаються у кілька сумок, а ті вісімнадцять мішків винесуть на смітник.
Знаєте, коли я до них заїхала, жінка плакала. Тому що зрозуміла: ці десять років вона могла жити набагато затишніше і бути набагато щасливішою.
Але є люди, яких роками щось болить. Болить голова, несильно, але з року в рік, дні нездужання складаються в місяці, але ж все можна витерпіти і з усім змиритися. Адже мігрень не лікується, ми ж знаємо. А потім людина раптом потрапляє до лікаря і виявляє, що все лікується. І можна було не мучитися так довго.
Те ж відбувається з психологічними проблемами, які неминучі, тому що «світ такий», та й ти сам недосконалий. Люди борються з ними роками, поки не знайдуть цілком пристойної якості життя.
Ці два слова – «якість життя» – ключові. Вони не про те, скільки ти заробляєш і де відпочиваєш. Вони про те, скільки тобі доводиться терпіти. З чим потрібно миритися, як часто зціплювати зуби, заплющувати на щось очі і не дивитися навколо, поки не стане трохи легше. Неважливо, фізичний біль ти виносиш, некомфортно тобі живеться або маєш відносини, які чомусь потрібно зберегти. Одного разу виявиться, що ти терпиш більше, ніж живеш. І це пів біди, а головна біда в тому, що дискомфорт не треба терпіти.
Будь ласка, перевіряйте на міцність стіни, в яких ви безнадійно замкнені. Штовхайте кожні двері, які лише здаються замкненими. Намагайтеся розв’язати нерозв’язні проблеми і нездійсненні завдання, іноді старі заіржавілі кайдани виявляються не міцніші, ніж рожеві пухнасті наручники для сексуальних ігор.
І набагато страшнішим, ніж ваші тривалі проблеми і зусилля для їх розв’язання, може стати розуміння того, що терпіти було не потрібно. Що ви могли бути щасливі набагато раніше, вже багато років, а не тільки зараз, коли нарешті подолали інерцію. І вся та сумна і важка частина життя могла бути зовсім іншою, а ви не знали, і нічого тепер не повернути.
Марта Кетро
