«Йдуть тільки від поганих дружин, а я – хо-ро-о-о-о-ша!» – голос у телефонній слухавці дзвенів обуренням і, здавалося, переливався всіма холодними відтінками. Найбільше (так мені уявилося на мить) там було темно-фіолетового.
Я витримала паузу. На тому кінці дроту теж помовчали й уже без істеричних ноток оголосили, що зараз до мене заїдуть і за кілька хвилин усе зрозумію сама.
Коли «дзвонарка» постала на порозі, то на кілька секунд мені таки заціпило вуста. Бездоганна пані в ідеального крою костюмі. Повелителька власної зачіски! Здавалося, кожна волосина на її величній голові притихла й, ледь зафіксована лаком, не сміє кокетливо порушити ансамблю. Подумки я навіть присвиснула.
А коли ми виходили на сходовий майданчик, то саме вчинилися двері квартири, що поряд. На порозі, проводжаючи чоловіка й сина, стояла моя сусідка Вірочка. Вона була у квітчастому халаті. Усміхнена. Заспана. Посилаючи своїм мужчинкам поцілунки рукою, зиркнула мимоволі на нас.
Погляди моєї гості й Вірочки перетнулися. Здалося, що почула в повітрі тріск, і сходовий майданчик осяяли короткі спалахи іскор… Я остовпіла.
«Це ось до такої розхристаної тетері пішов мій чоловік! – злісно цідила крізь зуби Юля, кулею збігаючи по сходах. – Ненавиджу цих курок!»
Я ледь встигала за нею. Втім це не завадило пригадати, що зовсім недавно й Вірочка плакалася мені в жилетку, бо чоловік, мовляв, часто натякає, що їй далеко до ідеальної дружини.
Впору було схопитися за голову. В авто впевнена Юля коротко, лаконічно й швидко переповіла мені свою сімейну історію.
Закохалася. Вийшла заміж із наміром бути найкращою дружиною. «Розумієте, щоб ніколи навіть гадки не було побігти кудись наліво! Догоджала. Варила. Багато речей прала власноруч, не довіряючи машинці. Готувала божественно».
Коли ми увійшли в дім, чи не миттєво збагнула, що у смітин мало шансів замешкати тут надовго. Навіть у дитячій сина іграшки немов з переляку поховалися десь по закутках.
Здається, все зрозуміло. Я навіть не сумнівалася, що в цієї жінки – золота медаль у школі та університетський диплом з відзнакою.
Я набрала повні легені повітря й мовила: «Юлю, скажи, як гадаєш, чому він пішов?»
Вона випрямилась у кріслі, мов від укусу змії. «Бо іноді не встигала вчасно з вечерею… Бо Андрійко розкидав по хаті іграшки. Бо останнім часом я набрала кілька зайвих кілограмів… Ну і потім… деякі його пропозиції в ліжку. Це на межі мого розуміння. Життя надто серйозна річ, аби робити такі дурниці. Усі наші друзі шоковані його вчинком, не кажучи про батьків. В один голос запевняють, що від таких, як я, не йдуть!»
Вона ледь втрималася, щоб не заплакати. Але мужньо не зронила ані сльозинки!
Висновки Юлі були однозначними: вона ще не досягла ідеалу. От якби вміла ще ось це, он те, і п’яте, тоді б…
Ми ще трішки поговорили, і я, спантеличена, подалася додому.
Щоправда, мала необережність перепитати: «Юлю, а може, та, інша, йому просто… більше підходить. І твій чоловік – це той, який понад усе в житті хотів би мати саме таку, як ти?!»
Ліпше не казала б. Бо вона відповіла тоном, що не терпить заперечень: «Вона? Старша від нього на десять років руїна? Не смішіть курей!»
Дорогою пригадала відомі причини, через які чоловіки лишають неперевершених, на перший погляд, дружин.
От хоча б перша. Зустрілися-закохалися. І хутенько до РАЦСу. Через цей поспіх іноді створюється враження, що ми намагаємося чимшвидше узаконити стосунки, аби рожева хмаринка закоханості, бува, не полишила нас дорогою до інстанції, де луплять печатки в паспорти. А потім хмарка розвіюється. І настає прозріння. І дивимося одне на одного, а в голові тоненька шпилька штрикає у мозок: «Ну куди, куди дивилися мої очі?».
Кажуть, одружуватися, коли злегка закоханий (а насправді думаєш, що це – ВЕЛИКЕ Й НАВІКИ), значно гірше, ніж, скажімо, задля вигоди. Бо в останньому випадку на носі жодних окулярів. Мислиш тверезо й прагматично, одне слово, бачиш, «кого» береш!
Отож, коли флер романтичності зникає, з нас спадають одежі загадковості й інтриги. І лишаємося такі, як є. Мов той король із відомої казки. Ну що, готові з таким жити?
Що ж сталося з Юлиним чоловіком? Йому було майже сорок, і він пішов, лишивши все надбане й нажите нелегкою працею. Можливо, криза середнього віку, коли здається, ніби те, чого досягнув, – це так мало?! А новий роман додасть барв емоціям й новизни відчуттям? А можливо, Юлин чоловік із тих, хто буде в кожній новій жінці шукати чогось ліпшого і, не знаходячи, стрибатиме далі й далі по життю, поки не повернеться до Юлі?
Я губилась у здогадках. Якщо в Юлі рясно квітнув комплекс «ідеальної дружини», яка прагне стрибнути вище від голови й стає дратівливою та злісною, коли все йде врозріз із задуманим, то невже він утік саме від цього?
За кілька днів побачила його у товаристві дами серця. Вона була аж ніяк не руїною. Жінка в тілі, з цілком сексуальними формами. Усміхнені, щасливі, вони мандрували до крамниці. Уже з першого погляду було зрозуміло, що вона мало стурбована ідеальністю всього, що її оточує.
«Це дуже тепла жінка, – сказав мені потому Юрій, чоловік Юлі, у телефонній розмові. – Вона не вимагає від життя стрункості. Вона не намагається догодити з таким виглядом, ніби після цього весь світ їй винен. Юля… ніколи не прагнула знайти золотої середини. Мабуть, вона багато в чому ідеальна. Але жити з нею – це майже те саме, що перебувати в операційній Снігової Королеви».
…Мені не хотілося писати завершення цієї історії. Але… Можливо, для когось вона стане уроком. Юля, коли збагнула, що Юрко не вернеться з власної волі до неї, вдалася до «важкої артилерії». Через знайомих лягла з сином у клініку, з нібито важким діагнозом.
Відтак, гризучись почуттям провини, Юрій повернувся… Я не знаю, чи надовго. І не певна, що коли дізнається про цей вчинок, то пробачить свою «ідеальну» дружину.
