Здавалося, учорашнього болю й не було. Серце більше не знемагало під здоровенною і важезною каменюкою – тягар минулих розчарувань кудись сповз, і тепер серце завмерло в невагомості.
Бабуся метушилася біля столу. Вона стояла спиною до кімнати, і лише її лікті справляли граційні вихиляси. Вікно зі старими рамами, на яких давно порепалася фарба, було відчинене навстіж. За ним росла розкішна яблуня. Розлогі гілки пнулися до хати – запахи бабусиної випічки могли принадити кого завгодно, а вона саме пекла коржики з горіхами.
Весняно-літня бабуся
Бабуся завжди все робила мовчки. Здавалося, вона дослухалася до чужих думок. Так це чи не так, але чомусь їй завжди вдавалося розгадувати людські таємниці, тож вона подумки підбирала потрібний лік і завжди досягала мети: липовим медом на сирниках склеювала шматки розчавленого серця; варениками зі шкварками задобрювала зголоднілу душу; узваром із яблук омивала брудні патьоки від внутрішніх сліз. І чимось таким ще заправляла бабуся свої страви, що всі негаразди забувалися вмить.
Мар’яна трепетно любила свою бабуню. Їй інколи здавалося, що ця літня жінка – перебрана в селянку чарівниця. Але тільки-но дівчина починала фантазувати й вимальовувати уявою крила на зсутулених плечах, бабуся гонорово виходила надвір і дзвінким голосом гукала своє дрібне птаство на обід або ж ішла в садок, щоби повернутися з порцією запашних грушок у фартушку.
Мар’яна знала бабусю лише весняно-літньою, оскільки взимку ніколи до неї не навідувалася – старенька жила в далекому селі, до якого сніги замітали всі дороги. Від холоду її рятувала стара пічка й рясні в’язки дров, а самотності жінка не боялася. Вона почувалася однаково затишно в товаристві людей і у своєму власному.
Майже казкова бабуся
Тепер теж не був звичний час онуччиних відвідин. Щороку в липні Мар’яна їздила на море. Але раптова життєва криза переламала всі її плани, і для дівчини не знайшлося кращого місця, ніж далеке село, де жила її майже казкова бабуся. Мар’яна прикусила губу при думці, що вона жодного разу не запитувала в старенької, коли та потребувала її. Вона завжди приїжджала, коли хотіла сама. І бабуся ніколи їй не дорікала. Дівчині стало так неймовірно ніяково й соромно, що вона затулила обличчя руками, скулившись на старому кріслі-гойдалці, яке для бабусі колись виплів її чоловік.
Бабуня вийшла до сіней і увімкнула газовий балон. Тоді, як завжди тихенько, зайшла до кухні й мовчки підіткнула ґратчастого пледа внучці під шию – у кухні було прохолодно й віяло сирістю.
На мить вона зупинилася біля дівчини й провела зморщеною, порепаною рукою по золотистому волоссю, а тоді ніжно торкнулася щоки. Вона усміхалася. Так відкрито, щиро, любовно, що Мар’яна точно знала: бабуся не тримає на неї зла. Вкотре ця стара неграмотна жінка читала думки й мовчки на них відповідала.
За якусь хвилю вона простягла дівчині велике біле горня, розцяцьковане волошками. Духмяний напій парою струменів уверх і лоскотав ніздрі. Бабуся знов усміхнулася й тихо проказала:
– Пий, моя доню, липовий цвіт. То ліпший лік від сердечних бід.
Мар’яна не знала, що їй на те відповісти, бо ніжність так щеміла у грудях, що слова не відшукувалися. Але на подвір’ї загавкав Бровко, і бабуся так само мовчки, як завжди, взяла якусь каструльку й почимчикувала надвір.
Авторка – Надійка Гербіш,
уривок із книжки
«Теплі історії до кави»
