Надворі до мене підійшов милий котик і сказав “няв”. Я дала йому вологого корму, він із задоволенням з’їв, потім потерся мені об ногу, мовляв, а тепер погладь. Поки гладила, муркотіли ми обоє.
Любов, так?
Зовсім ні. Нічого особистого. Котик хотів їсти, ласки і спілкування. Якби на моєму місці був хтось інший із кормом та обнімашками, котик робив би те саме.
У явища, коли звертаються не особисто до вас, коли говорять не особисто з вами, а об вас, немає назви. Звідси багато плутанини, конфліктів та скандалів на рівному місці.
Чи бачили п’яних на вулиці, які перевалюються з боку в бік, і дуже емоційно самі з собою щось з’ясовують? Зупиняються, бубнять ніби до перехожих чи до дерев – їм абсолютно не важливо, кому адресувати свій безладний текст: собі всередину, повітрю, березі, сусідові Васі або вітрині магазину.
Багато тверезих робить так само: говорять до інших як “об березу”. А інші їх уважно слухають та приймають все на свій рахунок.
Зі мною чи об мене?
- “Зі мною” – це коли цікавлю саме я, і хочеться поспілкуватися саме зі мною. Людина мене бачить, чує, відчуває, відгукується на мої потреби та емоції, вміє чути “ні”, і насправді хоче порозумітися. Ми як у танці — відгукуємося один на одного емоційно та дбайливо, утримуємо у фокусі загальний зміст та цілі діалогу.
- “Об мене” – це коли я випадково підвернулась людині, якій захотілося щось виплеснути, не важливо про кого. Тобто ініціатор взаємодії здійснив цю взаємодію зі мною тільки тому, що саме я випадково опинилася в цей час у цьому місці, де ініціаторові захотілося здійснити цю взаємодію. Але якби замість мене там опинилася Марічка, або Петро, або Сигізмунд Лазаревич, то все було би так само. Тому що в ініціатора щось там нагромадилося всередині, і йому треба це виплеснути. Не важливо об кого, просто цей хтось випадково виявився поруч і випадково послужив тригером.
Розуміння цієї різниці важливе для того, щоб не мучитися питаннями плану «За що він так зі мною, чому він так зі мною вчинив?». При цьому суть мук і самокопань — у спробах знайти, що особисто зі мною не так, що викликало дії стосовно мене. Тоді як насправді тут взагалі немає нічого особистого, і дії були вчинені об мене. Як у п’яного об березу.
Як говорити?
Маленькі діти впевнені, що вони центр світу, що весь світ обертається навколо них, що це вони своєю поведінкою створюють події навколо себе. Батьки мають поганий настрій? Це тому, що я погано поводився. Тато не приходить? Це я поганий, це мене особисто він не хоче бачити. Наче ви, Петрик, Василько, Тетянка, Марічка — це особисто ви спровокували. Для дітей це природний етап – дорослішання вважати себе центром світу, що впливає на всі події навколо.
У міру дорослішання важливо допомогти дитині сформувати навичку розпізнавати “зі мною” та “об мене”, а потім — вміння вибирати адекватну реакцію: “Ну, бубоніть собі хтось щось про мене, я тут до чого?”.
Але цьому зазвичай не вчать, а навпаки — вчать “ввічливо реагувати”, тобто віддаватися буркотуну тільки тому, що інший тут і зараз захотів щось виплеснути. Це виробляє звичку стихійно включатися, щось доводити, без розуміння, що людина просто розвантажує об інших внутрішній танкер з афектами, що накопичилися.
Якщо Марічка гасить об Петрика свою тривогу: “Вічно ти без шапки ходиш, доведеш мене до інфаркту”, то це розмова не з Петриком, а об Петрика, і вивантаження Марійчиних афектів. Щоб говорити з Петриком, доведеться звичну фразу “Петрику, одягни шапку, тобі холодно” поміняти на “Петрику, ти не змерз?” Почути та прийняти відповідь “Мені тепло, шапка не потрібна”.
Говорити з кимось, а не об когось — це бачити, чути, відчувати, розуміти чужі потреби та відгукуватися на них. Або не відгукуватись.
Мовляв, Марічко, я бачу, що ти хвилюєшся, але мені справді тепло. Хочеш, поговоримо про те, що тебе хвилює? І тоді Марічка може відповісти: “Знаєш, мені в дитинстві вухо надуло, я місяць у лікарні провалялася. Годували гидотою і робили болючі уколи. Коли я бачу тебе без шапки, я згадую той досвід, і мені тривожно. Я намагаюся вдягнути на тебе шапку, щоб погасити свою тривогу. Але якщо тобі тепло, то це добре. Гаразд, ідімо в парку, я в шапці, а ти без”.
Тривожка, Образка і Недолюбленка
Наші психотравматичні страхи, тривоги, сором – ті самі афекти, які спускаються сизою пеленою і відгороджують нас від співрозмовника. Щоб спілкуватися “з”, а не “об”, важливо бути в контакті зі своїми почуттями, щоб внутрішні монстрики були розсаджені по лавках з ярликами: тут сидить Тривожка, тут Образка, а тут Недолюбленка.
Коли я бачу когось без шапки, моя Тривожка зривається з лави з криками: “Аааа, ми всі помремо!” мчить рятувати і натягувати на інших шапки.
Або, коли мені відмовляють, Недолюбленка надує губки: “Я нікчема, мене відкинули”, – і занурює мене в сором. Якщо ці монстрики некеровані, вони вистрибують на оточуючих.
І класичне питання: що з тим робити?
Перш ніж вмикатися і кидатися в бій, спробуйте розібратися: а зараз говорять із вами чи об вас?
Вас бачать, чують, відчувають?
Ви є у цій комунікації?
А ви зараз говорите з людиною чи об неї?
- Якщо Марічка уважно слухає, вивчає ваші потреби, каже «я-повідомленнями», не спускає на вас Тривожку, вона розмовляє з вами.
- Якщо ж особисто до вас їй немає діла, вона говорить, як той п’яний об березу, то ви для неї об’єкт для зливу афектів або отримання ресурсів.
Чи ділитись у цьому випадку своїми ресурсами у відповідь — особиста справа кожного.
І ця модель зовсім не «жах-жах, треба викинути на звалище». Її освоєння архіважливе для побудови добрих стосунків. Іноді можна швидко знайти відповідь, якщо інший не приносить у діалог себе. Приблизно так працюють коучі — правильними питаннями допомагають нам сформулювати думку та знайти рішення.
Види підтримки:
- раціональна – допомогти іншому знайти рішення, якщо він про це просить;
- емоційна – відгукуємося на емоції та допомагаємо іншому їх контейнувати;
- мікс – даємо відгук на емоції та допомагаємо знайти рішення.
Дозволити іншому знайти потрібне рішення — це ще один вид підтримки. Просто вести людину до потрібного їй рішення, не додаючи себе і свою думку до контакту з нею. Не пропонувати рішення, не контейнувати емоції. Просто вловлювати їх і в цій же емоційній тональності відображати, щоб допомогти людині самій знайти рішення.
Радимо також прочитати: Дозвольте собі більше, або Чого варто навчитися у дітей
Авторка – Юлія Сипачівська
