Іноді Луцьк буває схожим на Нью-Йорк, якого я ніколи не бачила, але який існує в моїй уяві, виплеканій американськими фільмами. Це для мене багатонаціональне місто.
Можливо, тут живе лише по одному представникові з кожного народу, зате знаю їх усіх в обличчя.
…Німця, з яким я їздила в супермаркет по молоко (він завжди брав шість картонних пачок, завжди однієї і тієї ж марки, і довго перелічував купюри перед тим, як із ними попрощатися, який вивчав живу українську мову – з суржиком).
…Азербайджанця, який покинув свою дівчину, бо мусив одружитися із двоюрідною сестрою.
…Алжирця, який знає шість мов.
…Японця, який приїхав сюди, бо тут люди ще не розучилися розмовляти одне з одним.
Тут кожен може відчути себе голлівудською зіркою: люди з’ясовують стосунки на вулиці, в маршрутках, у магазинних чергах і в радіоефірах, завжди звідкись долинають уривки чужих драм.
Навіть декорації такі кіношні: бабуся на центральній площі, яка годує голубів, як жінка із «Сам удома», вуличний музикант, що надягає клоунський червоний ніс, дівчата в яскравому штучному хутрі і колготах, як рибальські сітки. Вони теж ніби знімаються в якомусь кіно, про що мало хто здогадується.
– Котику, – сказала мені жінка на ринку, постеливши під ноги картонку, – тільки швидко, бо ж так холодно.
І я міряла швидко червоні, рожеві й персикові халати, ходила між рядами, щоб подивитися в дзеркало, і була собі схожа на Діда Мороза. Якоїсь миті здалося, що я вся зі снігу. Власник кіоску з шаурмою цілував продавчиню, вродлива смуглява жінка говорила по телефону незнайомою мовою над горою шкарпеток і колгот, хоч їй би точно треба було зніматися в кіно.
Дорогою додому я думала, що Луцьк схожий схожий на Нью-Йорк, якого я ніколи не бачила.
Авторка – Ярослава ТИМОЩУК