Він був суддею у гучних кримінальних справах: досвідченим, хитрим і досить симпатичним у свої майже п’ятдесят. Саме до нього
редактор відправив Уляну на інтерв’ю. Суддя балакав кілька годин, чим шокував журналістку. «Напевно, преса ще печінки не виїла. Або ж відчуває нестачу живого спілкування, бо слухає хіба свідків. А якщо ж говорить, то вироками від імені України», – подумки висунула дві версії Уляна, жінка у 40.
Інтерв’ю наче вдалося, хоч ішлося лише про крадіжки фермерського зерна. У день виходу газети суддя несподівано вийшов на зв’язок. Уляна розуміла: для будь-якого правоохоронця дістати номер мобільного журналіста – буденщина.
Жінка у 40: “Я теж хочу свого чоловіка”
Суддя запропонував підкидати на її електронну історії про злочинний світ. Звісно, вона погодилася! І тим самим проковтнула наживку. Замість витягів із кримінальних справ Уляна отримала літературні кавалки душевних мук. Чим далі, тим більше тексти скидалися на скавчання покинутого цуценяти. За тиждень слова перетворилися на емоції. За місяць їхнє спілкування «розвинулось» аж до претензій чоловіків до жінок і навпаки.
«Кожен мріє бути кимось почутим!» – волав він. Напевно, про себе.
«Я теж хочу свого чоловіка. І не важливо, скільки разів він одружений, скільки має дітей чи років. Хочу спокою й затишку, щоб мовчати разом, лузаючи насіння на дивані перед телевізором», – відписала жінка у 40 про своє.
Не вірні друзі, а терплячі співрозмовники
«Я у судовій залі серед нещасних, котрі дивляться на мене, як на ідола. А я ж звичайний, слабкий! Моя сила лише у законі та двох словах: «Іменем України!» Не зумів знайти себе істинного, хоч судив і виправдав тисячі знайомих та незнайомців», – марудив відвертістю він.
«Інколи мені самотньо, інколи – ні. Здебільшого цікаво самій із собою, хоч нескромно таке казати», – зізналась Уляна, замовчавши, що теж не раз переживала пошук та хаос. Як і веселі часи неймовірних почуттів.
«Кохання чи біль – усе минає», – мудро зауважив він.
«А може, я й не кохала нікого? Можливо, це була органічна хімія юності чи психологічна поступка мужчинам? Чи залежність від пристрасті, до якої прив’язуєшся, мов песик до будки?» – вкотре, наче в суді, оголила факти Уляна. Вона зізнавалась у сокровенному випадковому знайомому… Це вже не грало ролі, бо майже у сорок жінкам потрібні не так вірні друзі, як терплячі співрозмовники.
«Хочу простішого, правдивішого, аніж дійсність у нашій державі, у професії юриста», – мотав кабель своєї душі електронний співрозмовник.
Так буває тільки з душами, що квітнуть одночасно
«Хочу бути жінкою, а не монстром, домогосподаркою, а не громадським активістом, коханою, а не коханкою. Варити борщ, садити грядку, подавати йому інструменти, коли він щось ремонтує», – мов весняну дорогу, емоційно розвезло Уляну.
«Щоб, пригорнувшись, розбурхати океан вологої свіжості. Своє, рідне, завжди пахне. Весною. Так буває тільки з душами, що квітнуть одночасно», – суддя ошелешив її явним літературним талантом!
– Усе це банальні весняні гормони, – буркнула колега Віта, через плече зазирнувши у повідомлення в Уляни на редакційному комп’ютері.
– А хіба гормони не рухають емоціями, а емоції – життям? Осінь розсудить, – зморщила личко Уляна.
Авторка – Світлана ФЕДОНЮК
