Усе розпочалося дуже давно, ще за тих часів, коли я радо слухала цокотіння мого старого годинника. Коли перехожі на вулиці здавалися такими знайомими і водночас такими чужими. Коли, дивлячись на похмуре небо, я бачила лише маленькі промінці сонця, які так тішили мою душу.
Тоді я була непосидючим дівчиськом, яке так любило ромашки і запах вранішньої кави. Знайомства в нас як такого не було. Зізнаюся, я й не пам’ятаю, коли вперше побачила його.
Жила я тоді у невеличкому містечку. Воно було таким маленьким, що кожна людина, яка тут проживала, була знайома з усіма жителями цього чарівного містечка.
Якось, коли надворі світило яскраве сонечко, я вирішила прогулятися. Йдучи парковою алеєю, побачила, як поблизу дороги зацвіли ромашки, отут я стриматися не могла, щоб не зірвати хоча б одну…
Нахилившись, щоб зірвати квітку, я почула голос неподалік себе:
— Привіт, дівчино-ромашко!
Так мене ще ніхто не називав, тому це було дуже приємно. Не розгубившись, поспішно відповіла:
— Привіт, хлопче, який завадив мені насолодитися красою квітів!
Так розпочалася наша історія ромашкового кохання
Час спливав, ми все частіше зустрічалися і через деякий час зрозуміли, що кохаємо одне одного.
Цього дня вирішили зустрітися біля алеї ромашок і поговорити про майбутнє. Як завжди, я запізнювалася, тому вдягнулася нашвидкуруч і швиденько побігла на зустріч з ним.
Прибігши, помітила, що його ще немає, вирішила присісти і насолодитися ароматом квітів. Прочекавши доволі довго, я пішла додому, так і не зрозумівши, чому він не прийшов.
А вдома на мене чекала неприємна звістка. Батьки повідомили, що хлопець, якого я кохала понад життя, потрапив в автомобільну аварію і помер…
Помер… Помер… Це єдині слова, які стугоніли у моїй голові ще довгий час.
Ну чому він помер? Ми ж лише починали жити, та й я ще не розповіла про свої почуття йому…
Наступного дня ми усім містечком його хоронили. Коли закінчилася церемонія поховання, до мене підійшла його матір і сказала:
— Це я знайшла на столі в той день, коли він помер, конверт цей був адресований тобі.
Ви не уявляєте, що тоді відбувалося в моїй душі, який невимовний біль пронизував моє серце…
У листі я прочитала таке:
«Привіт, моя дівчино-ромашко! Я так давно хотів тобі це сказати, проте завжди бракувало сміливості. Тоді, коли ми вперше зустрілися, я покохав тебе, покохав на усе життя.
Я знаю, що скоро помру, не знаю звідки, проте моя душа це підказує мені, тому й вирішив написати тобі цього листа. Я завжди тебе кохатиму, незважаючи ні на що, і ми завжди будемо разом…»
У конверті я також знайшла невеличку ромашку.
З очей ручаями потекли сльози. Чому все так сталося, не знав ніхто, але реальність сувора.
Проте я завжди пам’ятатиму тебе. І знай, що завжди кохатиму лише тебе…
Відтоді минуло багато часу, я стала зовсім іншою. Тепер я люблю слухати тишу, адже саме в ній я можу душею злитися із спогадами про щасливі дні, які ти подарував мені.
І тепер, бачачи ромашки, я можу собі дозволити лишень згадувати тебе, згадувати наше нещасливе та вічне кохання.
Авторка – Марія Синельникова
