Подекуди загадковим і напрочуд мальовничим краєвидом видається мандрівникам невеличке село Немир Рожищенського району, що за 25 км від райцентру та 40 км від Луцька. Тут живуть і трудяться менш як півтисячі селян, яким пощастило бачити схід і захід сонця над прилеглим плесом тихоплинної ріки Стохід.
Село назване на честь Неми, доньки польського пана
Жили багатії — мали «неміряно» землі. Маленьке, компактне село. Таке враження, ніби воно розташувалося дещо окремо від інших. Та й забудоване рівномірно — три великі повноцінні вулиці, що складають чотирикутник.
Як і більшість подібних невеликих сіл, Немир завжди залежав від більшого й багатшого сусіда — села Доросині. Легенда розповідає, що колись давно в одного батька було три сини — Дорош, Кий і німий Мирон. Перед смертю батько роздавав землі: старшому Дорошу — землі сучасних Доросинь, середньому Кию — місце сучасного Кияжа, а найменшому Мирону — найгірші землі, на яких сьогодні стоїть село Немир.
Вірити цій легенді чи ні — кожен вирішує сам. Хоча, слід сказати, що місцеві жителі розкажуть вам ще й інші оповіді про створення села, інтригують тутешні краєзнавці.
Зокрема переповідають, що в польського пана була донька-красуня Нема. В пам’ять про неї село назване Немир. Інша версія говорить про те, що колись люди жили окремими родинами на хуторах. Вони мали право обробляти землі стільки, скільки забажають. Землі було так багато, що називали її «неміряною». Звідси і назва села — Немир.
Місцеві доживали до 105 років
Одна з місцевих сімей, чий родовід тісно пов’язаний з історією села, — родина Сітовських. Усередині XIX століття, до скасування кріпосного права в Російській імперії, в Немир приїхав пан Лісовський і привіз із собою всю родину та наймитів. Серед підневільного люду був Юзеф Сітовський.
Одружився він із Мартою з Нікітіних, яку, згідно з переказами, пан виміняв на породистих собак у Вологді. У них народилося семеро синів і одна донька. Сітовським було дано землі в околицях сучасного Немира — нині це місце називають Юзище.
Так і розрослося родинне дерево Сітовських. Сини Юзефа поховані на сільському кладовищі, могили збережені, їх доглядають нащадки. Лише про двох із них — Олексія і Гриця — нічого не відомо. Перший, кажуть, помер під час спалаху хвороби — чи то тифу, чи холери. Другого ще малим віддали в притулок, бо був сліпий. Донька Дімна пішла в невістки у Квітневе.
Сам Юзеф був дуже цікавою людиною. Прожив до 1916 року і помер 105-літнім. Перед смертю заповідав, щоб його поховали на польському кладовищі в Голобах. Був поляком і католиком, хоча молився обома мовами — за себе і за свою православну дружину.
Були й темні часи в історії села
Село цікаве насамперед своєю невимушеною, приємною атмосферою. Хоча були й темні часи. Колись люди масово вмирали від холери чи тифу. Місце їхнього поховання на кладовищі й досі знають і показують. Ще донедавна там нікого не ховали через страх, а нині трапляється, що ховають у два яруси.
Дуже тісний зв’язок у жителів Немира з сусідніми селами. Невістки і зяті в сім’ї приходять з Квітневого, Тихотина, Козина, Рудки Козинської, Любча та інших населених пунктів.
Якщо звернутися до досліджень науковця Олександра Цинкаловського, зокрема його праці «Стара Волинь і Волинське Полісся», то про Немир він пише доволі скупо. За його даними, наприкінці XIX століття тут було 55 домів і 431 житель.
Загалом Немир — одне з тих сіл, де добре. Приємна тиша, люди нікуди не поспішають, навколо спокій. Хочеться тут бути й обов’язково повернутися.
Автор – Сергій Янішевський
