Зібрав Бог усі створіння і вирішив кожному його вік відміряти. Першою покликав людину: «Ти, людино, істота не велика, так що тобі 20 років життя даю».
«Мало», — подумав чоловік, але з Богом сперечатися не став і тихенько відійшов убік.
А Бог тим часом покликав коня: «Тобі, коню, 40 років життя призначаю – ти створіння велике, тобі і жити довше». Але кінь заволав: «Помилуй, Боже! 40 років з ярмом на шиї ходити, за собою плуг та віз тягати, та ще й батогом отримувати! Мені і 20 вистачить… Віддай ті роки, що залишилися людині, їй потрібніше».
Бог погодився і покликав корову. На тій же підставі, що і коневі, дав їй 40 років життя. Але корова відмовилася: «Боронь, Боже! 40 років за вим’я мене смикати будуть! Мені і 20 вистачить, а решту років віддай людині, їй вони потрібніші». Погодився Бог.
Покликав собаку: «Тобі, собако, 30 років призначаю!» А собака: «Господи, помилуй! Ну куди мені 30 років на ланцюзі сидіти, гавкати на кожного та кістки гризти… Давай мені 15, а інші людині віддай». А Богу що? Віддав ще 15 років людині.
Покликав кота і запропонував йому 20 років життя. Але кіт подумав: 20 років мишей їсти, та й відмовився від 10 років життя — теж подарував їх людині.
Відтоді так і живе людина… Спочатку 20 років свої проживає — турбот і горя не знає. Потім настають 20 років кінських: працює наче кінь, тягне на собі віз — роботу, дім, сім’ю…
Наступні 20 років – ті, що корова подарувала: «доять» людину діти, онуки – усім треба допомогти. А потім собачі 15 років: вдома сидить, дім сторожить, за онуками доглядає та на вулицю поглядає…
А приходять котячі роки, тут вже як пощастить… Можуть, як кота по голові погладити, а можуть і на двір вигнати.
