Сьогодні у дім моїх батьків прилетіла авіабомба. Пишуть, що дому вже нема…
Немає місця, де я виросла, немає під’їзду, під яким цілувалася з хлопчиком, немає даху, на якому у нас із друзями був штаб.
Немає моїх дитячих альбомів і альбомів моїх батьків теж немає. Немає дореволюційного рушника та вази, яку залишила мені покійна бабуся.
Немає листів юного закоханого тата, які він писав мамі, немає його касет з Dire Straits, фотки моєї доньки… Тепер лежить десь під купою каміння.
Немає маминих орхідей та акваріума з рибками, немає мотоцикла, який купив тато на всі свої заощадження часів ссср, немає вина, яке вони робили самі зі свого винограду і немає ліхтарика, який я подарувала татові якось страшно давно, у минулому житті майже, 8 лютого.
Немає квартири, про яку мама казала: «Ну, бог з ним, з будинком у Донецьку. Якщо що – приїдете до нас жити». Ми не приїдемо, мамо. Вже нема куди просто приїжджати.
Чи вижили мої батьки? Навряд: 500 кг братської любові з неба практично не залишають шансів. І даремно ми вимовляємо фразу «нам більше нічого втрачати», втрачати завжди є що, поки дихаєш.
Але сьогодні в мене залишилося ще менше того, що страшно втратити.
Репарації, кажете? Я не знаю таких репарацій, яких вистачить. Я не знаю такої смерті для «братів», яка змусить мене сказати «все, добийте». Я не знаю такої розплати для всього їхнього гнилого роду, яка змусить моє серце здригнутися емпатією.
Ця війна закінчиться. І ті, хто виживуть у бійні, затіяній просто заради куражу, знову відбудують Україну. Але в ній уже не буде багато і багатьох. Дикі мерзоти відібрали у нас все, до чого змогли дотягнутися. Відібрали навіть не для себе, а просто щоб знищити.
І миру не буде, не буде ніколи, поки на карті Євразії існує ця ракова пухлина, що сіє метастази, запам’ятайте це, будь ласка. Буде лише затишшя перед новою хвилею, або ПЕРЕМОГА.
У нас немає шансів вижити, доки існують вони.
Тому: «Стояти. Не ссати! Ебашити!»(С)
А біль – це просто ґрунт, на якому виросте прекрасна і безсмертна квітка ненависті замість знищених авіабомбами орхідей.
- Через наше місто їхав чорний бус з табличкою “200”
- Мене запитують: “Чому ти не їдеш з дітьми за кордон?”
Автор – Таня Адамс
