Мене везли на кріслі коридорами обласної лікарні.
— Куди? — запитала одна медсестра іншу.
— Може, не в окрему, може, в загальну?
Я захвилювалася.
— Чому ж у загальну, якщо є можливість в окрему? — медсестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я несказанно здивувалася.
Це вже потім я дізналася, що в окрему палату переводили тих, хто помирав, щоб їх не бачили інші.
— Лікар сказала в окрему, — повторила медсестра.
Але тоді я не знала, що це означає, і заспокоїлася. А коли опинилася на ліжку, відчула повне умиротворення вже тільки від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна.
Я відчула дивну відстороненість від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене ніщо і ніхто не цікавив. Я знайшла право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці із собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Уся ця біганина за миттєвим здавалася настільки дрібною порівняно з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим незвіданим, що чекає там, по той бік…
І тоді завирувало навколо справжнє Життя! Виявляється, це так здорово: спів птахів уранці, сонячний промінь, який повзе по стіні над ліжком, золотисте листя дерева, що махає мені у вікно, глибинно-синє осіннє небо, шуми пробудженого міста… Господи, яке чудове Життя! А я тільки зараз це зрозуміла… Але зрозуміла ж. Відчуття свободи і щастя, що схопило мене, вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже Він зараз був до мене найближче. «Господи! — раділа я. — Дякую Тобі за те, що Ти дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!»
Світ дзвенів і переливався золотим світлом Божественної Любові. Я відчувала ці потужні хвилі її енергії. Здавалося, Любов стала щільною і разом з тим м’якою і прозорою, як океанська хвиля. Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз 4-го ступеня», а також визнаний лікарем незворотний стан організму мали свої переваги.
До тих, хто помирав, пускали всіх і у будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких для прощання, і до мене потягнулася низка скорботних родичів. Я розуміла їх: ну про що говорити з людиною, яка умирає, і, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їхні розгублені обличчя. Я раділа: коли ще побачила б їх усіх? А найбільше на світі мені хотілося поділитися з ними любов’ю до Життя — ну хіба можна не бути щасливим просто від того, що живеш? Я веселила рідних і друзів як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Всі, слава Богу, реготали, і прощання проходило в атмосфері радості.
“Ви не можете ходити”
Десь на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти палатою, сидіти біля вікна. За цим заняттям і застала мене лікар, влаштувавши істерику, що мені не можна вставати.
Я щиро здивувалася:
— Це щось змінить?
— Ну… Ні, — тепер розгубилася лікар. — Але ви не можете ходити.
— Чому?
— У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.
Минув відведений мені максимум — чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом тріскала ковбасу і банани. Мені було добре.
А лікареві було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров була ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор. Лікарку було шкода. А Любов вимагала радості тих, хто поряд.
— Лікарю, а якими ви хотіли б бачити мої аналізи? — Ну, хоча б такими, — вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри.
Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася співчутливо на мене, щось пробурмотіла і пішла. А о 9-й ранку вона увірвалася до мене в палату з криком: — Як ви це ро… Аналізи! Вони такі, як я вам написала. — Звідки я знаю? А що, хороші?
Мене перевели в загальну палату (це там, де вже не вмирають). Родичі вже попрощалися і ходити перестали. У палаті перебували ще п’ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, і похмуро, мовчки, активно вмирали.
Моя Любов почала задихатися. Треба було терміново щось робити. Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала, і голосно повідомила: — Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.
До столу невпевнено підтягнулися інші.
— Справді?
— Угу, — зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хрін його знає…»
Кавун соковито захрумтів.
— І правда, минулося! — сказала та, яка лежала біля вікна і ходила на милицях.
— І в мене. І в мене, — радісно підтвердили інші.
Через три дні лікар нерішуче попросила мене:
— А ви не могли б перейти в іншу палату?
— Навіщо?
— У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких…
І я розуміла, чому.
У нашій палаті жила Любов
Мені кололи вітаміни. Просто треба було хоч щось колоти. Лікар через три тижні тихо сказала: — Гемоглобін у вас на 20 одиниць більший за норму здорової людини. Не треба його більше підвищувати.
Здавалося, вона за щось сердиться на мене. По суті, виходило, що вона дурна, і помилилася з діагнозом, але цього бути ніяк не могло, і це вона теж знала. А якось вона мені поскаржилася: — Я не можу вам підтвердити діагноз. Адже ви одужуєте, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути! — А який у мене тепер діагноз? — Я ще не придумала, — тихо відповіла вона і пішла.
Коли мене виписували, лікар зізналася: — Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких.
З нашої палати виписалися всі. А у відділенні смертність цього місяця скоротилася на 30%. Життя тривало. Тільки погляд на нього ставав іншим.
А сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити — і тоді твої можливості стануть безмежними, і бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю, і нікого не обманюватимеш, не будеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так усе просто — і так все складно! Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати…
Авторка – Людмила Ламонова
