Життєві історії Сім'я

Якщо вам часто болить голова, або Чим небезпечні “відмазки” від сексу

Уявлення про жіночу пасивність та чоловічу активність у сексі – міф. Усі час від часу відмазуються від сексу. Як, чому і до яких жахливих наслідків це може призвести…

Уявлення про жіночу пасивність та чоловічу активність у сексі – міф. З’ясовувати ґендерну належність цього міфу – справа невдячна, марудна, тож краще залишити її фахівцям, яким матеріально і кар’єрно залежить на досліджені цієї висмоктаної з пальця проблеми.

Розповідям про питомо жіночу природу відмовок на кшталт «мігрені» чи «втоми» я перестала вірити, відколи позбулася цноти. Упродовж двадцяти з гаком років ніщо не змінило мого ставлення до цих побрехеньок. Люди часом втомлюються, у них може боліти голова, і статева ознака тут ні до чого. Природа подібних «відмазок» від любощів не є прерогативою чоловіків чи жінок. Це спільна болячка.

Або людині справді зле, тоді їй треба попити заспокійливого зілля чи звернутися до лікаря. Або людина має коханця (коханку) і відверто бреше.

Є й інший варіант. На моє переконання, він теж має гетеросексуальну природу. Це – кокетство, манірність і бажання бути «завойованим». Найчастіше цими несимпатичними рисами й прагненнями керує банальна лінь. Бо ж «завойований» (отже, слабший) начебто має моральне право не виявляти в ліжку (спершу тільки в ліжку) жодної активності. Як у тому анекдоті про зґвалтування, де рекомендують «розслабитися й отримувати задоволення». Ще й нав’язати партнерові почуття провини. Мовляв, я така (-ий) хвора (-ий), але жертовно дозволяю користуватися своїм тілом.

Підлішої позиції, як на мене, годі й шукати. Бо людиною з почуттям провини легко можна маніпулювати. За таких стосунків ні про які близькі й відверті почуття не може й бути мови. Починаючись у спальні, ця лінива мігрень наполегливо завойовує всі царини життя.
Невинна, на перший погляд, вада невблаганно та підступно опановує людське єство, перетворюючись на достоту пекельного монстра – байдужість.

Живучи все життя у панельних будинках із кепською звукоізоляцією, я з дитинства лякалася не сусідських танців під гучну музику і не чиїхось «мексиканських» скандалів з брязкотом битого посуду – де є емоції, там ще не все втрачено. Мене жахали збайдужілі одне до одного мешканці спільних квадратних метрів, комфортно заціпенілі істоти, чиї діти виросли, а мрії спалені, як мости.

Аби їм повісити на шию дзвоника, мов прокаженим, й обминати десятою дорогою, щоб не підхопити тієї моторошної зарази.

Чомусь щиро переконана, що в більшості таких-от обламаних подружніх пар хвороба почалась із маленької, майже грайливої побрехеньки в ліжку: «Я втомлений (-а), мені болить голова». А далі – діти виростають, занедбане тіло старіє без пестощів, поцілунків, ніжних стискань та обіймів. І доживають віку дві чужі оболонки, жертви хронічної фальшивої мігрені. Ще й вряди-годи напівіронічно-напівтрагічно й упокорено зроняють аутсайдерське: «Нам нікуди тікати з цього підводного човна».

А часом бачиш у сквері: сидять двійко стареньких, ніжно гріючи одне одному сухенькі тремтячі долоньки. В них часто болить голова, крутить кістки, ламає поперек і давно немає сексу. Але вони й досі не лінуються щодня цілувати одне одного тоненькими вицвілими вустами. І човен їхній – під шовковим вітрилом.

Спробуйте уявити на місці цих стареньких себе зі своєю дружиною (чоловіком). Якщо не виходить – розлучайтеся, тікайте щодуху! Це буде справжній учинок, який не дасть бодай вашим дітям успадкувати найстрашнішу хворобу – байдужість.