Діти Життєві історії

«Удочерила Олечку 16 літ тому, а зізнатися їй не наважуюся»

З чого почати розмову? Чи зрозуміє вона? Та ще більше жахає те, що донька може дізнатися правду від когось іншого…

“Не маю у кого запитати поради, бо сама колись дуже старанно приховала правду від усього світу, – розповідає Олена. – Моя донька зовсім доросла, та я все одно щодня засинаю і прокидаюся зі страхом: раптом вона дізнається, що мама у неї – не рідна…”

Я сама зростала у дитбудинку, тому знаю про сирітське життя не з книжок. Батька я ніколи у вічі не бачила, а рідна мама про мене не надто піклувалася. Лише через багато років з розповідей вихователів дізналася, як потрапила у сиротинець.

Мені було трохи більш як рік, коли застудилася. Виснажена хворобою, я вже перестала плакати. Абияк прикрита рядниною, кілька днів я слухняно лежала на ліжку і поволі згорала, а моя горе-мати тим часом заливалася горілкою у сусідній кімнаті.

Абсолютна тиша за стіною здивувала сусідку, яка вже звикла до майже цілодобового плачу немовляти. Знаючи про пристрасть моєї матері до алкоголю, жінка вирішила навідатися й пересвідчитися, що дитину не проміняли на пляшку. Тоді сусідка взяла мене на руки й побачила, що я горю. Викликала «швидку», і мене шпиталізували із запаленням легенів. У лікарні я пролежала більше ніж місяць, але за цей час мати жодного разу не навідала. Тому з лікарняного ліжка мене забрали у новий дім – дитячий.

Після сиротинця моє життя склалося непоганого. Я здобула спеціальність, мала сяку-таку роботу, нормальне житло, вірних друзів. По-справжньому відчула себе щасливою, коли познайомилася з Григорієм. Ми одружилися, і відтоді я мала те, чого була позбавлена усе життя, – надійне плече. Господь після усіх випробувань подарував мені вірного й люблячого чоловіка, який підтримував і був поряд попри будь-які негаразди. От тільки дітей у нас не було…

Лікарі, наче змовилися, усі розводили руками. Тоді вмовила чоловіка взяти малюка із сиротинця, такого, кому справді потрібне родинне тепло. Боляче пригадувати, як мене усі переконували, що робити цього не варто. Мовляв, невідомо, хто у маляти батько-мати, мо’, наркомани чи алкоголіки, і хай як виховуй – однаково пропащим виросте. І лікарі генетикою лякали, психічними розладами, вродженими вадами, спадковими хворобами… Та ми з чоловіком нікого не слухали, забрали з дитбудинку дворічну Олечку, а щоб у селі менше базікали, зібрали усі пожитки і переїхали до міста.

Тепер я щодня дякую Богові за те, що Він дав мені розум нікого не слухати, а жодні лікарські застереження не справдилися, – моя дитина зростає здоровою. Як на мене, дуже зручно усі гріхи списувати на «погані гени» сироти. Буцімто зовсім не ми, не наше ставлення, не умови, в яких живе, призвели до ганебної поведінки, а у всьому винні біологічні батьки та спадковість. А дитині потрібна лишень любов, відчуття, що ти потрібний, – і з неї неодмінно виросте гідна людина.

За п’ять років після Олечки я народила сина. Своїх дітей люблю однаково, бо вони мені обоє рідні. Та боюся, що раптом доня дізнається, що її удочерили, перепитає у мене, невідь-як зреагує, а я картатиму себе довіку, що не наважилася розповісти правду.

Не знаю, з чого почати розмову зі своєю дорослою прийомною донькою, чи зрозуміє вона? Та ще більше жахає те, що вона може довідатися про це від когось іншого.