Життєві історії Сім'я

Силіконове щастя, або Чи має значення розмір?

Тепер, побачивши Поліну, мужики вивалювалися з машин, а конкурентки шипіли від заздрощів. Іі тільки Ігор знав, на які жертви пішла його кохана заради краси. Але…

Усе, усе в цій дівчині було чудовим: і темно-сірі очі, і зворушлива підліткова фігурка, і навіть характер – м‘який, світлий, лагідний.

– Діамант, а не дівчинка, – облизувався горбоносий Валик, який торгував під її будинком кавунами. І пацькав себе по кишені:

– А діаманту потрібна оправа!

Вона й сама це знала. От тільки як знайти гідного МУЖЧИНУ, який здатен оцінити її в забутому Богом шахтарському містечку? Не брудним же рукам Валика залізати їй під сукню?! Відтанцювавши випускний, Поля зібралася у велике місто. Офіційно – здобувати вищу освіту, неофіційно – шукати жіночого щастя…

До інституту вона не вступила, але познайомилася з “корисними” дівчатами, які розповіли багато цікавого. Наприклад, про те, як піймати принца у сіточку її колготок.

– Ти рибу коли-небудь ловила? – запитала якось її нова подруга Ліна. Вона щойно вихиляла кістлявими стегнами перед дзеркалами нічного клубу, а тепер, відтягнувши мізинчика, цьмулила холодне шампанське.

– Ні? Це корисна школа, – повчала Ліна. – Твій черв’як – це ніжки, тому джинси зміни на спідницю. Груди в тебе маленькі, але свіжі. Одягай білі тонкі майки, щоб просвічувалися соски. Але це ще не все. Припустімо, ви познайомилися. І ти скажеш йому, що працюєш на базарі? Олігархам потрібна не просто гарна теличка, а в дорогій оправі. Студентка ін’язу чи юрист.

…Директор модельного агентства, лисуватий чолов’яга років п’ятдесяти, зустрів Полю привітно, але вчитися не взяв, хтиво зауваживши, що це – дороге задоволення. Порадив знайти спонсора на відбірний тур міського конкурсу краси.

Ох, з яким прихованим жахом крокувала вона у Будинок культури, який кишів голими тілами попелюшок, що рвуться у гарне життя, і квадратними піджаками спонсорів. А коли прийшла, згадала, що не взяла головного – купальника-бікіні.

– Ти не позичиш мені свого купальника? – безнадійно запитала вона у наймилішої на вигляд дівчини в зграї стервозних суперниць.

– Може, з тобою ще й коханцем поділитися?

Хай там як, Поля вирішила не відступати і вискочила на сцену в звичайних трусиках, а груди прикрила прозорою хустинкою, яку їй дала стара вахтерка. Фурор! За лаштунками до неї підійшов мужчина років сорока. Сором’язливо запитав:

– Ви не проти, щоб я фінансував вашу участь у конкурсі?

Поля уважно подивилася йому в очі й побачила, що спонсор зирив на неї не як покупець на річ, а як глядач на актрису.

– І що я буду за це винна?

– Абсолютно нічого, – знітився мужчина. – Повірте, мій крок абсолютно безкорисливий.

Після цих слів вона в нього і закохалася. За мірками подруг Поліни Ігор не був багатим – мав усього лиш магазинчик будматеріалів. Подивитися на “місок” він прийшов випадково – з приятелем-олігархом. На конкурсі вона стала “Міс симпатія”, і модельні агентства навперейми накинулися на неї. Якось на показі хутра до неї підкотив якийсь тип і з кривою посмішкою запропонував:

– Готовий турбуватися. То як?

– У мене вже є друг, – Поліна спопелила його поглядом.

– А, Ігорчик? – усміхнувся тип. – Та у нього ж мідяки в кишені!

– А я дружбу грошима не вимірюю, – гордо відбрила Поля.

Подруга Ліна також забракувала Ігоря – слабенький гаманець, міцна сім‘я, надто гарна репутація. Але жоден мужчина на світі не любив її так, як він. Полі, яка виросла без батька, хотілося не стільки грошей, скільки тепла й ніжності.

Якось на презентації нового чотиризіркового готелю до неї підійшла незнайома жінка. Була трохи повнувата, але обличчя залишалося витонченим і чуттєвим.

– Ви Поліна? – посміхнулася вона. – А я дружина Ігоря, Аня. Ми можемо з вами побалакати?..

– І що, вона тебе навіть сучкою не обізвала? – дивувалася Ліна, яка бачила, як подруга пішла за дамою у спеціально оплачений номер. А Поля кілька днів не могла оговтатися: “Вона попросила мене вийти за Ігоря заміж! Щоб не був між двома вогнями, не страждав! У нього слабке серце, йому не можна нервуватися!”.

Ось воно, вияляється, яке – справжнє кохання! Коли готовий усе віддати іншому, аби оце ВСЕ не страждало…

Минав час, вони дедалі більше звикали одне до дного. Офіційно Ігор вважався одруженим з Анею, але вже переселився до Полі, у квартиру, придбану для неї. Колись скромний бізнес процвітав. Це приписувалося магії юної коханки…

Поля також не стояла на місці, вступила до інституту. А ще – пофарбувалася на блондинку, наростила волосся, змінила розмір бюстгальтера на четвертий, забрала два нижні ребра, зробивши талію осиною, і накачала сіднички.

Тепер, побачивши Поліну, мужики вивалювалися з машин, а конкурентки шипіли від заздрощів, і тільки вірний Ігор знав, на які жертви пішла його кохана. Спати білолаха могла тільки на боці, бо ззаду і спереду заважали форми.

Інколи вона згадувала оте безмежне кохання, яке прочитала в очах Ані… „Може, я його не кохаю?” – міркувала, дивлячись на Ігоря. „Віддала б його іншій? Нізащо! Змінила б на гарнішого, цікавішого? Можливо…”. Але де він, той кращий? Їй уже двадцять, і на п‘яти наступають п’ятнадцятилітні…

Пропозиція одружитися була для Полі як грім з ясного неба. Вона ніби зраділа – це підвищувало її статус. Але засумнівалася: а чи треба поспішати, раптом доля уготувала їй кращий екземпляр? Врешті вирішила: весіллю бути. Ніхто ж не каже, що воно стане останнім!

По весільну сукню подалися до Києва. Їй закортіло пробігтися столичними салонами, розтягнути задоволення, смакувати хвилюючі передсвяткові хвилини серед дзеркал. Цікаво, скільки грошей він дасть на сукню?

…За кермом “Лексуса” сидів двоюрідний брат Ігоря Антон. Ось хто подобався Поліні! Молодий, спортивний. Обніме – земля з-під ніг утікає. Ох, якби ж зовнішність Антоши, а гаманець і надійність Ігорка…

– А можна, я сяду за кермо? – раптом попросила Поліна.

Їй нестерпно закортіло погратися з вогнем – притиснутися коліном до ноги Антона…

– Ну, сідай, – добродушно дозволив Ігор. – Антончику, іди назад!

– Ні-ні, нехай залишається! – заперечила Поліна. – Він мене підстрахує. А ти, любий, подрімай.

„Яка ж вона хороша, – думав Ігор, дрімаючи на задньому сидінні. – Така мила, добра, зовсім як Аня, тільки гарніша та молодша! З такою красунею я гори зверну”.

Він проґавив ту секунду, коли вони вилетіли на зустрічну смугу. Удар вирвав його з крісла, розмазав по стелі. А коли, не чуючи тіла, він виплив свідомістю з пітьми, то побачив обриси двох… нош????

– Тобі пощастило, рідний, один з трьох вижив…

Ховали Полю у весільній сукні. У фірмовій, за три тисячі баксів. У ній, навіть мертва, вона здавалася обраницею долі. І лежала у труні, як лялька: зі штучними грудьми, штучним волоссям, штучним щастям. Ігор аж запишався: “Дивіться, дивіться усі, яка краса мене кохала!”

Марина КОРЕЦЬ