Чомусь вона не замислювалася про те, що їсти варення влітку – теж чудово. А вже зривати з куща майже сині від стиглості ягоди – неймовірне задоволення.

Насправді нічого не можна було їсти. Ні полуницю (варення!), ні обліпиху (сушити і в компот), ні гриби (солити).

Це була дача мого батька, яку він купив і куди з великим небажанням їздив лише тому, що дитині (мені) потрібне було свіже повітря (а також воші, постійний розлад травлення і кліщі).

Тато виходив у двір, тільки щоб засмагати. Йому плювати було на варення, соління та інший хрін з петрушкою – все це на базарі продавалося відрами.

Але оскільки дитина хотіла малину з куща, то з сестрою доводилося скандалити. Вона ніяк не могла заспокоїтися, що запаси під загрозою. Їй якось не жилося зараз, у неї весь час були плани на віддалене майбутнє: ягоди – на зиму, чорна ікра – на Новий рік.

Це дивовижна риса характеру – нездатність отримувати задоволення сьогодні. Треба відкласти, запасти, підготуватися до того особливому моменту, коли можна буде собі дозволити трохи радості. І, що особливо важливо, заборонити радіти іншим.

Приятель розповідав, що його тітка ловила його, теж на дачі, коли він йшов з додому за якоюсь цукеркою, і говорила: «Досить шлятися!» І не те щоб вона збиралася щось робити і їй треба була його допомога. На питання: «Чому?» – вона відповідала: «А нема чого!» І змушувала його сидіти в кімнаті.

Добре – це погано.

Мати мого друга перед кожною відпусткою відчуває паніку. Їй ввижаються землетруси, повені, пограбування, хвороби. Будинок теж залишати страшно – раптом пожежа, наприклад. Чоловікові вона не довіряє. Вважає, що цей непитущий негайно нап’ється, закурить – і, звичайно, засне з сигаретою. Може, навіть приведе якихось пияків, які викрадуть її штори. Або що там у неї цінного.

Не можна ось так просто поїхати кудись і там добре провести час. За неробство і щастя треба розплачуватися тривогою.

У мене є приятель, який на повному серйозі вимовляє такі афоризми:
– Не може бути просто так добре. Напевно, щось трапиться.

Ці заяви вибивають мене з колії. Я не можу зрозуміти, про що мова. Мені здається, що якщо тобі зараз добре, то далі буде ще краще, тому що ти вбираєш задоволення, і воно, як засмага, налипає на твою шкіру, воно захищає тебе від труднощів життя.

У мене була дуже важка депресія, і в цей час мені теж здавалося, що щастя буде, коли… далі я називала причину. Не зараз. Потрібен вагомий привід, щоб відчути радість.

У цього синдрому є назва – «ангедонія». І ще «соціальна агнозія». Психіатри поб’ють мене творами Юнга за використання терміна всує, але ангедоністи – занадто красива і правильна назва для людей, які щохвилини псують собі життя, забороняючи отримувати задоволення.

Останнім часом ангедонія стала настільки масовою, що це вражає.
Викладаєш в Facebook знімок себе на океані – і відразу ж ловиш закиди в тому, що померла Валерія Іллівна, боїнг розбився, війна іде та інше. Ти особисто і твої шорти, і рушник, і крем від засмаги в цьому винні.

Люди чіпляються за ці дійсно трагічні події, щоб вони відволікали їх від нехай і невеликих, але все-таки радощів. Таке відчуття, що страждати, сумувати і боятися стало модно.

От чесно: мені не страшно.

У житті завжди відбувається щось страшне або тривожне. З іншими людьми, з цілими країнами, з твоєю країною, з твоїми друзями і твоїм життям. Часто від цього важко, і ти переживаєш і співчуваєш, або у тебе у самої погані часи, але так влаштований світ.

Немає ніякої іншої концепції життя. Це ніколи не закінчиться, благоденство не звалиться на нас раптово і назавжди.

Якщо можеш отримати задоволення сьогодні, роби це.

У батька моєї подруги, якого в СРСР на двадцять років позбавили можливості знімати кіно, були величезні борги. Але всякий раз, коли він перепозичав гроші, вся сім’я йшла в ресторан. І навіть не для того, щоб смачно поїсти, а щоб відчути, що життя – це не тільки безгрошів’я, туга і мерзенні радянські цензори. Він заряджався цим – і зберіг себе. (Борги, якщо кому цікаво, він потім віддав.)

Розумієте, ми ж потім згадуємо хороше. Все страшне витісняється, а хороше раптом спалахує в нашій пам’яті і сяє так, немов його тільки що намили і відполірували. І ми живемо тільки цими уривками, а не низкою турбот і негараздів.

Я, поки була в депресії, боялася літати на літаках. До непритомності. Потім знову навчилася це робити, але аерофобія проходить довго і болісно – в силу звички.

І ось одного разу я займаю своє місце, дивлюся у вікно і розумію, що зовсім не боюся. Літати й розбитися, ні померти. Тому що я щаслива. І у мене немає для цього жодної об’єктивної причини. Я не написала роман, не отримала за нього Букерівську премію, не придумала ліки від раку, не народила п’ятьох дітей.

Просто я щаслива. Мені добре. Я люблю своє життя. Я їм малину з куща і їжджу відпочивати від відпочинку – і не тому, що у мене навалом грошей, а тому що є бажання.

Фокус в тому, що якщо ти щасливий, то не страшно ні жити, ні померти.

(C) Аріна Холіна