Разом із вихованцем українського футболу, гравцем московського ЦСКА згадуємо, як збірна СРСР вигравала олімпійське золото Сеула.

Коли збірні Нігерії та Аргентини розігрували золото пекінської олімпіади, тільки лінивий не згадав про те, що 20 років тому в фіналі футбольного турніру грали українці. Згадаймо Сеул 1988 року: СРСР – Бразилія, гол Савичева у додатковий час. Славні були наші футбольні вікторіїї кінця минулого століття… У зірковій команді Анатолія Бишовця сяяли українці Вадим Тищенко, Олексій Михайличенко, Олексій Чередник, Володимир Лютий. Після Сеула шляхи збірників розбіглися: багатьох нині немає серед нас, хтось став тренером, а хтось уже й на пенсії. «Копанка» зуміла відшукати у Москві півзахисника сеульських тріумфаторів Володимира Татарчука, вихованця володимир-волинського футболу.

ІЗ МАГАДАНА У ЦСКА ТРАНЗИТОМ ЧЕРЕЗ УКРАЇНУ
– Володимире, насамперед – вітання вам із України, де вболівальники вас пам’ятають. Ваш тато Йосип живе нині у Володимирі-Волинському. Втім знаю, що ви уродженець ...Магадана.
– Так, тато був шахтарем і поїхав туди на заробітки, а коли мені виповнилося чотири рочки, сім’я повернулася до Володимира. Мама працювала на швейній фабриці, померла 1984 року. Старший брат футболом не захоплювався. Пам’ятаю, що як тільки ми з Магадана повернулися, я вхопився за м’яча і дотепер його не випускаю. Мені поталанило з першим тренером – покійним Ярославом Анатолійовичем Кореневським. Після шостого класу він відвіз мене до львівського спортінтернату, де я потрапив до колишнього форварда «Карпат» Володимира Данилюка. У десятому класі мене вряди-годи запрошували в основу «Карпат».
– Як ви опинилися у ЦСКА?
– 1984-го ледь до Києва не потрапив, Лобановський запросив. Я навіть якийсь час із основним складом тренувався, але зрозумів, що нічого мені там не світить, сів на потяг і поїхав. Згодом образливо було чути, що я вимагав від «Динамо» квартиру й авто... Мені не хотілося «банку гріти». А в ЦСКА я пішов, коли настав час в армії служити.

ДВА ГІРЧИЧНИКИ В ОЛІМПІЙСЬКОМУ ФІНАЛІ
– Ваші тріумфи – це олімпійське золото і чемпіонство 1991 року. Що скажете про команду Бишовця?
– Анатолій Федорович створив колектив однодумців, запросив спраглих до гри гравців. А ще у нас були лідери – Добровольський та Михайличенко.
– Найяскравіше у всіх враження від сеулівського фіналу – це гол Юрія Павичева. А у вас?
– Мені також пам’ятний цей шедевр, але трохи в іншому баченні. Тоді, якщо пригадуєте, Діма Харін вибив м’яча після атаки бразильців, і в нас вийшла стрімка контратака. Можна сказати, що на Таффарела Савичев вибігав разом зі мною, бо я один-однісінький чимдуж біг лівою брівкою. Знаєте, про що я просив подумки Юру? Аби він мені не відпасовував! Я боявся, що в такий момент не потраплю у порожні ворота. Напруга і відповідальність тієї миті були колосальні, а сил залишилося дуже мало. Як добре, що Савичев вирішив зіграти в один доторк і перекинув через кіпера!..
– У тій грі вас вилучили за два попередження. Арбітр був справедливим?
– Я і справедливість рефері? (сміється). Навіть тепер, коли за ветеранів бігаю, на суддів бурчу або лаюся. А тоді… За другу жовту картку претензій не маю – фолив на Ромаріо, за руку його спіймав, бо він утікав на вільний простір. А от перший «гірчичник» – це видгадка рефері, я від Бебето, який приймав м’яча біля бокової лінії, був за півтора метра. Але він упав, наче підкошений, арбітр йому повірив і дав мені попередження. Але ж на те вони й бразильці, щоб бути футбольними артистами. Дуже мені образливо було, а ще переймався, бо після мого вилучення бразильці просто-таки напосілися на наші ворота. Спливав додатковий час, і сил вже ні в кого не залишалося. Добре, що все минулося, бо я, очікуючи на фінальний свисток, ледь роздягальню не розніс.
– Коли все закінчилося, якими були ваші відчуття?
– Ми не відразу повірили у результат. Тільки згодом зрозуміли, що зробили грандіозну справу. І, відверто кажучи, вдома нас зустріли трохи прохолодно. Можливо, того року люди перенаситилися футбольними перемогами...
– Як вважаєте, олімпійська збірна була сильнішою за національну?
– Принаймні ми були на однаковому рівні. У першій команді хіба колектив був стабільніший, не забуваймо, що основу там складали кияни. Але олімпійці брали гору колективною грою – ми були дуже дружні у грі й поза нею. А загалом, установка була проста: виходити на поле і добре робити свою справу, ніхто не зазнався.

ПІСЛЯ СЕУЛА
– Після перемоги на Олімпіаді ваше життя круто змінилося?
– Якщо пам’ятаєте, ЦСКА в середині 1980-х років ледь животів. 1989-го клуб очолив Садирін і за три роки ми вийшли з першої ліги у вищу. Виграли спочатку срібло, а потім і золото. Так шкодую за тією командою – дуже швидко ми розбіглися. Кузнецов, Галямін, Корнєєв... Усі могли б ще гори звернути в Лізі чемпіонів -1992. Але тоді й Садирін, і керівництво клубу вирішили формувати нову команду.
– Володю, знаю, вас круто пограбували після того, як поверталися з Чехії до Москви. Золота медаль Сеула у вас?
– Дякувати Богові, так. Хоча згадувати про той випадок дуже важко… Ми з сім’єю залишилися майже без усього, що заробили за життя. Коли їхав із «Славії» в ЦСКА, контейнер, у якому перевозили речі, дорогою пропав безвісти… Після того й у футболі все пішло шкереберть. Вважаю, що дарма тоді до Москви повернувся, хоч було кілька запрошень із бундесліги.

СИН – ВОЛОДЯ ТАКОЖ ПІВЗАХИСНИК
– Знаю, що ваш син Володимир також футболіст...
– Так, він вихованець молодіжного клубу ЦСКА. Тривалий час грав у дублі, а нині витягує краснодарську команду в першу лігу. Щось мені у його грі імпонує, дечого мушу вчити, але він хлопець тямущий – прислухається.
– Сьогодні Володимир Татарчук-старший працює...
– Я – пенсіонер. Раніше тренував кілька російських команд другої ліги. Тепер бігаю за ветеранські збірні разом із Колотовкіним, Лосєвим, Сабітовим, Бубновим. Люди ми не старі, черевця не відгодували, форму тримаємо. Думаю, якщо серйозно потренуватися, у першій лізі зіграли б!
– Маєте намір відсвяткувати двадцятиріччя сеульської перемоги?
– Треба шукати спонсора цього дійства. У нас масовиком-затійником вважається Льоша Прудников (екс-воротар московського «Динамо» і «Спартака»). Він казав, що Дніпропетровськ планував прийняти гостей з цього приводу, але щось у них не витанцювалося. А 15-річчя сеульського золота ми відзначали у Москві. Тоді приїхали всі-всі ковалі перемоги, хіба, здається, Михайличенка і Лютого не було.

Юрій КОНКЕВИЧ